Олександр Кузьменко - Замальовки

I. Зустріч

Улітку сад нахилився так, що листя хитається від його ж прохолоди. Лише під яблунею знайшовся один промінь і рудою вивіркою чалапає по землі.

Біловухий і надмірно рухливий песик, скавулячи з нетерпіння, то пригинається на передні лапи, то в зачудуванні відплигує геть. він силкується спіймати промінчик лапою. Але скоро щеня торкається, той сплигує до нього на лапу.

Знов чути гарчання й скавуління.

Наступна потому хитрість малого ухопити вивірку зубиськами теж ні до чого не призводить: промінь підплигує й, наче метелик, сідає щеняті на вухо.

Притулившись до дерева, я упродовж усієї боротьби розважаю: сонячна вивірка щастя мешкає поряд із тим, хто жадає володіти нею, однак переплигує на інше місце, як тільки людина намагається перехопити її собі в обладу.

Людина завжди прагне в житті до пошуків того, чого знайти неможливо, й лише в цьому вбачає глузд. Усе ж останнє, нехай навіть воно й закінчується удачею, - для людини лише випадкове побачення з радістю.

26 листопада 1968. Альтанка

II. Качка на вербі

Оповідання про те, що він на власні очі бачив грушу на вербі, вже мене не здивує. А от качине гніздо на дереві здивувало. До того ж оповідач, мій колега Григорій Олексійович Пономаренко, не належить до прихильників гіперболи.

Ось що він розповів. Повернувшись із теплого краю до Стрюківського ставу, дика качка знайшла рідний берег затопленим повінню. Ця обставина, однак, не засмутила сіру мешканку очерету. Вона змостила собі хатку на торішньому місці, але на два метри ... вище. Проте вода зійшла. І володарка "хати" з дев'ятерком яєчок здивувалася, що опинилася на вербі. Ще ніколи не виводила дітей на дереві - і на тобі!

Невдовзі з'явилися каченята. Що ж, треба годувати малят в повітрі. Дивно якось. А може з почину матусі пухнастої родини перейдуть до багатоповерхового житла й інші качки? Подивимось ... А поки що, відвідавши Міус, ви лише послухаєте, як жваво навчаються качиної мови на вербі молоді каченята. Зустрічаючи вкрай заклопотану неньку, вони, як першокласники на уроці, хором вигукують щось із різних параграфів, але з однієї частини мови. Чи то "Свій! Свій!", чи то "Всі! Всі!"
III. Беркут - рибалка

Я закидаю у воду свою вудочку, а сонце - свою - на кущі й трави. Зачепилось там золотими гачечками. Я смикаю - зривається щученя. Сонце сіпає траву промінням - волосінню. Підсікає вітерцем, трава не зривається, а ловиться. Жадає ловитись!

За метрів так із десяток на засохлий берег сідає чорний беркут. Приходять до пам'яті слова геніального байкаря:

"Орлам доводиться і нижче кур спускатись.
Та курам до хмарин ніколи не здінятись."

Сидить-сидить мій пернатий сусіда, а потім - шубовсь у воду! от дивина, думаю. Бачу: беркут підлітає із річки з рибиною в кігтях. Сідає на траву й апетитно снідає. Кажуть рибалка рибалку бачить іздалеку. Я не заважаю беркутові. Мені до вподоби й його гордість і вміння спускатись із високості своєї гордості нижче звичайної курки, заради того, щоб добре триматися там, куди вона ніколи не долетить.