|
****
Є люди світанкові й вечорові,
Є — сонячні й захмарені також,
Є — мов з астралу, дивно загадкові,
Є і сумні, немов осінній дощ.
А я, купаючись в ранкових травах,
Збираю сонячні перлини, мов зерно,
І у вечірніх зоряних загравах
Життям хмелію, мов п'янким вином.
Є люди світанкові й вечорові,
І різна в кожного і доля, і краса.
Але усіх, народжених з любові,
Єдині гріють світлі небеса.
Іван Війтенко, журнал "Дзвін", жовтень, 2010 рік
Перехожий
Степ, іду. Назустріч перехожий.
Господи, предиво сотвори, —
Щоб отой Ніхто був серцем гожий,
Міг мені хоч щось оповісти.
Щось таке — пресвітле і значиме.
Щоб спитав: я звідки? І куди?
Щоб Отой був добрими очима,
З чашею живлющої води.
Це — у слові, в тонах і півтонах,
В сяєві промінного чола.
Сокіл в небі, а вже Він — як сонях,
І над зором сонячна імла.
На безмежжі, край Савур-могили
Стрілися: в степу доріг нема.
Ще в церквах свічок не запалили,
Ще якраз хурдечила зима.
Це у Львові, у Єрусалимі:
Стали, обнялися, розійшлись.
А в душі — на довгі дні значимі
Ті слова, промовлені колись.
Микола Петренко, журнал "Дзвін", листопад, 2010 рік
****
Пахуче сіно дивиться на зорі.
Співають цвіркуни в густих стогах
Про місяць, що заснув на осокорі,
Неначе дивний срібнокрилий птах.
Село дрімає. Ніч така ласкава.
У прохолоді ніжаться сади.
І дві верби обнялися край ставу,
Схиливши спрагле віття до води.
Зоряна Лісевич, журнал "Дзвін", грудень, 2010 рік
****
Люблю дощі, коли вони не йдуть,
Коли вони ще там, за небесами,
Виношують, рокочучи громами,
Передчуття щемку могуть.
І ось вона, висока віща мить!
Ось блискавка горить на видноколі...
Гримить, ви чуєте? Гримить,
І квіти пахнуть, як ніколи...
Джмелі в саду медово так гудуть
І ластівки літають низько-низько.
На горизонті вже дощі ідуть
Й несуть із неба чистих перлів низки.
Галина Олійник, журнал "Дзвін", січень, 2011 рік
У місті Лева
Згадай весну,
Величне місто Лева,
Шпилів і сфер врочисту стрімкоту
В зелене одягалися дерева,
А ми вдягались в далеч золоту.
Високий замок...
Ринок...
Погулянка
Старезних вулиць кріпкотілий брук
Ми обіймали зором на світанку -
І ніжне квіття прагнуло до рук.
Нам марились карпатські крутосхили,
Занурені по вінця у весну.
Ми дивний світ цей у душі носили
В чарівних снах ...
Тепер нам не до сну.
Сергій Бурлаков, журнал "Дзвін", лютий, 2011 рік
****
Від захвату, який цей світ чудовий
Завмерло дихання небесної безодні.
Лиш чути як воркує ритм у слові.
І зорі шлють сигнали одна одній.
Той ритм невтомний всесвіт будоражить.
І знов малесенька загублена планета
Народжує нових щораз поетів,
Та лиш один в сто років правду каже.
І та природжена відвага є звичайна,
Як хліб, вода повітря і стихії....
І якби взяти від людей думки лихії,
То кожен вчує як пульсує тайна.
Бо ті Її джерела дивні - в злетах,
єства людського і єства природи...
Бо знов невдовзі нам земля народить
Найправдомовнішого із поетів.
Богдан Чепурко, журнал "Дзвін", березень, 2011 рік
В затінку чуда
В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо — будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів'ята.
Після дощу багряніють черешні.
Рак з-під місточка вистромив клешні.
Коник приспить нас, а півень розбудить.
В світлі надії, в затінку чуда.
Сонях старенький смутно згорбатів.
Будем на осінь добрі й багаті.
Витопим грубку. Книги розкриєм.
В затінку чуда, в світлі надії.
Ірина Жиленко, "Українське слово", т.4
****
Ні щастя, ні лиха, ні боргу, ні війн.
А літо. І домик по вуха в траві.
Старе піаніно. І тиша. І кіт.
Сушу за фіранкою липовий цвіт.
За вікнами — дворик. І дикий газон.
Кадить запізніло іранський бузок.
Я дівчинка тиха. Підручники. Гами.
Крохмалю комірчик і слухаю маму.
Ніщо не минуло. Ніщо не прожито.
За садом — дощами розпатлане жито.
Старе піаніно. І тиша. І кіт.
І пахне безсмертником липовий цвіт.
Ірина Жиленко, "Українське слово", т.4
|