Український народ постійно поглиблював своє світосприйняття. Передаючи від покоління до покоління набутий життєвий досвід, він відкривав закономірності розвитку навколишньої дійсності, виявляв взаємозв’язок багатьох природних явищ і подій. З сивої давнини випливають ідеї гуманного ставлення до природи, її багатств, збереження цілісності навколишнього середовища. Знання народного календаря дають змогу людині відчути себе часткою живої природи, а саму природу - як найважливішу умову і єдине середовище життя.

Традиції, звичаї та обряди українського народу різноманітні за призначенням, змістом, характером, функціонуванням і впливом на людину. Вони відображають українську дійсність, національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях.

Народна культура, втілена в традиціях, звичаях та обрядах, лежить в основі сучасної української національної культури. Це найдорожчий скарб, який допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках, розвиватися та вдосконалюватися.

Завдяки духовності народних традицій, звичаїв та обрядів, кожен українець прагне з честю дотримуватися духовних заповітів батьків, дідів і прадідів, добрими справами утверджувати свій родовід.

Скарби моральності традицій, звичаїв та обрядів концентрують у собі знання з народної філософії, астрономії, метеорології, біології, математики, медицини, кулінарії, зокрема хліборобської справи.

Народження, родина, весілля, рід – ці поняття супроводжують людину потягом усього життя, розкривають її моральну та духовну цінність. Від роду до народу – такий природний шлях розвитку людини, формування її патріотизму, національної самосвідомості.

Прихід весни, оранка й сівба, догляд за культурами, збирання врожаю, підготовка до зими, Різдво - це основні етапи річного циклу життєдіяльності людини, відображені в обрядах народного календаря. Таким чином, обрядовий цикл свят поділяється на дві групи: сімейні й календарні. Невід`ємним атрибутом українських свят є народна обрядова їжа. Святкова або церемоніальна їжа – це не лише засіб задоволення життєвої потреби людини, а й невід`ємна форма спілкування та єднання, що несе сильну символічну суть. Найпоширенішими стравами, що збереглися з прадавніх часів і є досить поширеними в наш час, є калита, калач, коровай, кутя, паска, узвар.

Із давніх часів хліб був особливо пошанованим в українців. Хліб вважався святим, шанобливе ставлення до хліба відбивають і народні прислів’я: «Хліб – усьому голова», «Без хліба суха бесіда». Випікання хліба було своєрідним обрядом. Діжу, яку використовували для випікання хліба, називали пікною, ставили на покуті й накривали вишитим рушником. Хліб обов’язково стояв на столі теж прикритий рушником, а біля нього – сіль. Хліб не дозволялося класти на стіл перевернутим. При хлібові в хаті не можна сваритися та вживати лайливі слова. Чоловіки не мають права їсти в шапці.

Хліб здавна є символом добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків у народі виробилося ставлення до нього як до священного предмета. Розділити з іншим хліб означає подружитися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей - цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу. Традиції, пов’язані з хлібом, який уособлює повагу до праці й людини праці, кращі моральні засади взагалі, продовжують жити й тепер. Окрасою всіх свят і обрядів є хліб.

Найпоширенішим обрядовим хлібом є коровай. Його використовують при святкуванні обжинків. Жнивний цикл – це поезія хліборобської праці. Обжинки завершують обрядовий календар. Мета – закликання врожаю на наступний рік. У врожайному циклі, як і в самої природи, є два найвідповідальніші періоди: початок і кінець. Початок – це засів ниви навесні, а завершення – обжинки. Це веселе свято для хліборобів. Святково одягнені селяни виходили на ниву, ставали обличчям до сходу сонця. Чоловіки скидали шапки. Всі гуртом просили в Бога благословення: «Дай, Боже, в час добрий, в доброму здоров`ї пожать і на той рік діждать».

Перший сніп скосити доручалося комусь із дітей. Мати брала колоски жита, пшениці, вівса, перев`язувала червоною стрічкою. Цей сніп називали «колядою» або «дідухом» і зберігали на покуті до Різдва, потім зерно виминали і сіяли з новим посівом. Обряд засвідчував невмирущість, безперервність життя в природі. Завдяки обряду обжинків батьки передавали своїм дітям любов до хліборобської праці, прищеплювали відчуття поезії, краси життя й природи. Як і будь-яка важлива робота в нашого народу, жнива проводилися толокою. Це була складна праця, а виконувалася радісно, з піснями. Обжинки закінчувалися завиванням «бороди». Для «бороди» брали парне число колосків (20 - 30), заламували на схід сонця, зерна висипали в розпушену землю. Саму «бороду» перев`язували червоною стрічкою, прикрашали квітами. Між колосками ставили воду й клали хліб. Жертва приносилася Велесу – богу худоби. З останніх колосків жита сплітали вінок – символ сонця – й клали його на голову найспритнішій і найгарнішій дівчині, яку називали княгинею. Вона несла вінок до села й передавала його господареві. Вінок, останній сніп, обжинковий коровай символізують безперервність життя. Кожна толока завжди закінчувалася щедрим частуванням женців. Веселощі та пісні продовжувалися на подвір`ї господарів. Серед святкових страв найпочесніше місце займає обрядовий коровай із нового врожаю. Тепер усі пісні й примовляння присвячуються йому:

Він шишкастий і рум`яний,
Ліг на вишитий рушник.
А на тому короваї – солі білої дрібок.
Коровай прийшов із поля,
Це не тільки коровай,
Це наш щедрий урожай!
Пахне сонечком він красним
І промінням теплим, ясним.
Пахне полем, колосками,
Цей хороший коровай.
В ньому труд і тата, й мами,
Що збирали урожай.
Працьовитими руками
Пахне красень коровай.

Великодній коровай (давньоруська «баба», або християнська паска) має обрядове значення: пробудження природи, магічне сприяння плодючості полів, худоби й людей. Великодні короваї задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями – крашанками (писанками), які є символом життя. Для великоднього короваю тісто замішували на маслі, сметані, яйцях, олії, цукрі, добре розмішували й ставили в тепле місце сходити. Готовий коровай прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком, обов’язково освячували в церкві разом із крашанками (писанками) та іншими великодніми стравами.

Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з трипільської доби (знахідки модельок печей, статуетки жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль і в обряді випікання священного хліба).

Коровай використовують і в сімейній обрядовості. Взагалі, хліб є одним із найголовніших атрибутів. Із хлібом ходили старости, хлібом благословляли молодих на подружнє життя, зустрічали й проводжали наречених, ходили до сватів. Весіллям відзначали появу нової сім`ї. Справляли його у вільний від польових робіт час: від Великодня до Трійці – весною, від жовтня до кінця листопада – восени, від Різдва до кінця лютого – взимку.

Весілля – це своєрідне дійство, де першими персонажами були молодий і молода, навколо них – інші дійові особи: дружки – подруги молодої, які на весілля одягали молоду, заплітали їй косу, одягали вінок, співали величальних пісень; бояри – друзі молодого, які супроводжували його на весіллі; світилки – дівчата, які тримали свічки під час вінчання. На весіллі звучали пісні, виконувались театралізовані сценки, промовлялись побажання, прислів’я та приказки. Весільний обряд складався із 5 етапів: 1) сватання; 2) заручини; 3) підготовка до весілля; 4) власне весілля; 5) понеділкування. Напередодні весілля випікали коровай – обрядовий хліб, що символізує багатство, добробут і щастя молодої сім`ї. Вважалося, що весільний коровай може мати кожна людина тільки один раз у житті. Коровай не випікався, коли хтось одружувався вдруге. Одруження без короваю називалося вечіркою, а не весіллям. Тільки з весільним короваєм одруження вважалося чинним для громади. Багато магічних дій і повір`їв пов’язано з короваєм. Весільний коровай – це великий круглий хліб, прикрашений зверху шишками, голубками, жайворонками, качечками. Під середню шишку клали срібну монету, щоб молоді були багатими.

Коровай бгали гуртом, щоб молоді прожили весь вік у парі, запрошували парне число коровайниць, тільки тих, хто був щасливим у шлюбі. Спекти треба було гарний коровай. Коровай випікати можна було тільки в четвер, п`ятницю та суботу вранці. Колись його випікали і в молодого, і в молодої, а з кінця дев`ятнадцятого століття – тільки в молодої. Кожна з коровайниць приносила з собою миску борошна, молоко, масло, яйця. Раніше коровай випікали з двох половин – нижньої з житнього й верхньої з пшеничного борошна, що символізувало радість і сум, свято й будень життя людини. Замішування та випікання короваю супроводжувалося виконанням пісень і приспівок, в яких висловлюється побажання молодим щастя й достатку:

Світи, Боже, з раю нашому короваю,
Щоб було виднесенько красити гарнесенько!
Ой, піду я погуляю, стану подумаю:
Чи мені воду брати,
Чи коровай, може, бгати.
Кучерявий піч вимітає, -
Вермянка в піч заглядає:
В щасливому місці
Короваю сісти.
Ой, піч, піч на стовпах,
А діжу носять на руках,
Пече наша, пече!
Пече наш коровай легше!

Ввечері виймали з печі коровай, обгортали довгим рушником і клали на стіл. Спекти коровай запашний, смачний і гарно прикрашений вважалося честю для коровайниць. Він був дарунком молодій і молодому від родичів.

Під час весільного обіду відбувалося обдаровування короваєм. Крім молодих, шматками короваю наділяли членів родини, близьких родичів. Забути когось вважалося великою неповагою. Хор дружок і світилок славив молодих, яких батьки благословили почесним короваєм:

Ой славляно, славляно,
І на столі поставлено.
Як на небі місяць ясний,
Так на столі коровай красний.
Як на небі з зіроньками.
Так на столі з квітоньками.
Ото тобі, Марусюню,
Вірная заслуженько.

Народна їжа відзначається великою стійкістю традицій, часто навіть більшою, ніж інші види матеріальної культури. Потрібно збирати й поширювати рецепти давніх страв, звичаїв, пов’язаних із харчуванням наших предків, адже в них простежуються особливості, зумовлені природніми умовами, господарською діяльністю, особливостями сімейного побуту українців.

Зроду-віку існував тісний взаємозв’язок: батьки передавали в спадок своїм дітям навички до праці й поведінки та добру пам'ять про себе; діти ж зобов`язані були дотримуватись і розвивати родовідні звичаї. Так створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам`яті.

Кожна родина має дотримуватися заповітів батьків і дідів: ґрунтовно знати рідну мову, вивчати історію народу й родоводу, жити за принципами народної моралі.

Уклали Л. Харчук, С. Харчук