****

Дим сигаретний, пронизаний місячним блиском. Звиклі до болю ріки у жилах течуть кудись.
Знову в суспільстві пахне хлоркою зблизька, Порохом тягне, правдою з-під води.

Скіфи ми, скіфи... Нерви старої діви. Страшно приємно купатися В чорних пісках безчась.
Десять років на площах, Наче пси шолудиві, Мов шукаємо горя, Мов боїмося щасть.

Чортове пійло палить нам душне тіло. В порухах пороху льодом шрамується скло.
Барди і воїни Дружно трясуть кадилом. Падає з космосу металолом.

****

Настала осінь. А за горою, а за рікою Шумлять на диво зеленокрилі Мої гаї.
Зоря і вітер... І ми з тобою — Як брат із сестрою... Ромашка-пані В дощах полоще плащі свої.

Трагічна світлість життя людського, Життя планети. А як осінньо кигиче нині Весна в степах!..
Ромашко-пані, моя бабусю, А де ти? Де ти? Наївно-просто: родитись-вмерти — Твоя журба.

Корова плаче: теля забрали. Ридають сови. Чи то від вітру, чи від безсоння, Чи просто так —
Немає щастя, а є лиш потяг У даль соснову, У даль космічну, де, може, хата Летить свята?..

Де, може, предок пашницю сіяв, Далекий предок... А на спочинку мотав комету На русий вус.
Життя гіркіше гірчиці, хріну, Солодше меду... Хотінням щастя подібні люди На трин-траву.

О скільки в неї листків упало Кленово-вербних! А сліз! А муки! А зір! А моря!.. Усе було...
І хтось для когось це все поверне, Іще поверне — Як згаслу пісню, Як поцілунок, Що через скло.

****

Над степом козацьким летять хрести — І в корінь ростуть тополі.
Я ж в місті старезному зміг знайти Ліхтарне обличчя долі.

Тут річка сама поламала лід, А вітер насіяв лісу. Все менше душі, усе менше
Землі. Нема що послати к бісу. Іще недоспівані тут пісні. Іще не навчитись жити.

На цвинтарі граються діти слів, А люди, мов скло розносять...
Але відірватися від Землі Може земля й березнева осінь.

Це місто не пустить мене ні з ким, А вирвусь — назад не прийме.
Я тут зоставатимусь молодим. До третіх його обіймів.

По ночах тягтиму червоний чай І спати в підземних ріках...
Над степом козацьким летить свіча, Мов просить вогню каліка.

А хтось десь вселенську печаль таїть, Іскриться від неба поле.
Я степом іду через сон століть. Яких не було ніколи.

****

Надірвалась печаль. Зимно в протягах душ. Голоси, голоси, голоси історії...
По столиці Русі через дощ бреду До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить В золотій імлі І волосся з-під граду вислизне.
Для смішної сльози Не знаходиться слів, Щоби їх до журналу вислати.

Відкипіло усе. Вечоріє плоть. І моргає святенність вкрадено.
Кисла зморшка голубить Прозоре терпке чоло Недівочою зрадою.

Вітер ломить стебло, По якому тече Не то сіль, не то кров прапрадіда.
Україна настала. Немає черг. Душу тішить і розум радує.

Перерізано горло Імперських кур, Паперових ручних натхненників.
Перекур оголошуйте, перекур, Доки вічність ріжеться венами!

А мені так незатишно... так мені, Як зі мною, напевно, ближньому.
Утоплюсь чи повішуся на струні, Усміхнувшись Всевишньому.

Землю гризти навчусь. Вивчу мову трав. Доларові дерева вирощу.
На весь Космос мовчатиму: «Ти нє прав!» І — не вернуся з вирію...

****

Для цієї печалі в природі немає бронзи. Розсмішіть мою смерть. Я вам сам заплачу за гріх.
Ми біблійний народ: Є у нас і пілати, й іуди, й бонзи, І мойсеї-распутіни в'яжуть клубки доріг.

Крик нечуваних птиць в нас блукає і просить волі, А ми руки протягуєм до неживих дідів.
Хочем хліба і солі.. Зап'ємо соком тополі. І заморські дядьки розумітимуть нас без слів.

Чи ми так натомились? Чи просто — не вмієм жити? Перу на утопили у святій крові Христа.
В нього ж цвяхами зайняті руки... Не плачуть голодні діти. Знов шукаєм америк, Хоч в нас є своя висота!..

Нині вірю лиш генам, бо слово дешеве нині... На душі дурнувато — наче в критичні дні.
Я вважатиму так: завеликі в народу крила І очі занадто сині, То й літаємо тільки в наших сусідів сні.

Для крутого польоту Чекають нас храмні хмари. Летимо не у вирій. А просто прийшла пора...
Ми — біблійний народ. На землі відбуваємо кару. Хто знав горе земне, Того щастям замучить рай.

****

Поети не вірять людству. Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте. Читатиму вірші травам і звірам.

Люди, мов краплі дощу на асфальті... Баба цілується з дідом.
Ох, предки мої, Вкриті слізьми і живим базальтом, Від вас і до вас через пісню їду.

Самотня бджола я. Гірка й самотня В морі вогнів нетутешніх.
Крізь мене воює Заклята велика сотня В киплячій крові черешні.

Поле гуде і шепоче жито. Страшно, що я не боюся смерті.
Часто мені не хочеться жити. Дуже мені відверто.

Дико. Щасливо. Вірші пишу, наче ловлю Сиві осінні яблука.
Хто ми і звідки? Падає зірка у хвойний шум, Де безпросвітно я блукав.

Сльози твої на моїй щоці Вип'ю. Піду до Дніпра на похмілля.
Болем стає печаль у твоїй руці. Вітром стає непутяще зілля.

Зайву горілку я пив І черпнув сповна зайвого лиха, Шукавши багаття предків.
Тяжко мені. Лікує рідна стара сторона Даллю і білим медом.

Все програється у карти. Земле, прощай! Море вогнів наді мною. Я сам свій ворог.
Генам своїм заставляю Пекельний рай. Сам же іду до того, Хто у мені говорить.

****

Свою зорю холодними руками Потримати б — і кинути у рай.
Одне на всіх життя, Але — між нами... З якого роду вітер і Дунай?

Які людини Бог і Спокуситель?.. В тоненькі дні в крові каміння душ.
А хтось вже звик Впритул на смерть дивитись. І з-під крила не бачити біду.

А хтось уміє — віршами по шрамах... Хмарину-вовка хмара заєць їсть,
Допоки світ між ребрами Адама Бензином миє райдуги свої.

Ображені на сіль і батьківщину, Припали до метеликових мрій...
У душах — глину, людські душі в глині Комусь шукають ангели старі.

Це все — туман. Світ мертвий без ілюзій. Це все церков простоволосих дзвін.
Ми ж — ангелів повсталих п'яні друзі, Останнім світлом підняті з глибин.

****

Люблю печаль. Вона мені не зрадить. Цей чорнозем, він теж не зрадить, теж...
В глибоких снах десь там, у листопаді, Засне моє волосся золоте.

А в січні з другом вийдемо на річку. Об чорний лід надрізавши серця.
Зістаримось... а там все рідше, рідше Читатимемо душі із лиця.

Моя любов... мої ж найперші вірші... Як смішно все... Така проста трава.
Молитва. Поїзд. Час іде скоріше. А кров стає порожня на слова.

Голубенята учаться літати, Щоб не розлити небо із очей.
Вони не знають — що таке вмирати. Вони ще не подібні на людей.

В глибинах вен киплять столітні вина. Росте бузок між краплями дощу.
Люблю печаль. Вона якась первинна. Вона сміється, доки я лечу.

А потім — хто з на, що тали за межею? Чи знов межа, чи руки, чи уста?..
Молитва. Таїна. Питання «Де я?» — Мов мертві сови, Скрикують з хреста.

****

Сьогодні Сонце не ночує вдома. Цвіркун. Смичок. І сови — як чорти.
Іконний космос кличе всіх Додому. В глибинах нас шукає висоти.

Кипить моє волосся від польоту. В історії істерика крихка.
Цвіркун бере в сузір'ї щастя ноту І тягне в душу жилами смичка.

Занесло вітром, люди, нас на Землю. І вітром нашу землю занесе.
Не вдома Сонце. Холодно і темно... Оце й усе, що знаємо про Все.

Трагічна мудрість... Яблуко упало. У пам'яті — нечутний сміх вини.
Іконний космос... Та душі замало, Щоби зостатись наодинці з ним.

****

Все уже за вітром, за снігами. Рік тонкий, мов Місяць молодий.
Відшуміло, що було не з нами. Відсміялись діти лободи.

Заслужили всі на людські сльози, Розпочавши смішно так усе.
Спить багаття з чорної мімози. Світить серце голосом гусей.

Ти була в житті моєму — й досить... Хай побудуть інші — не такі.
Це ж моя вже двадцять сьома осінь Розкусила ягоди гіркі.

Хай зітхає той, хто це придумав Й роз'єднав на половини дві.
Легше пережити радість суму, Аніж сум від радості — мій вірш.

Вже душа пуста, мов купол неба. Твої очі — як нічні моря.
Дріт колючий... стежка... чорний лебідь... Свічка на каштані догоря.

****

Добре хоч, що є за ким скучати В цім осіннім зрушенні льодів.
Темноокі вина непочаті Я би з чортом випити хотів.

На колінах перед калинами За банальний гріх до батьківщин
І за тих, що вже ідуть над нами, Ще й самі не знаючи за чим.

Все одно ж човни на дні сльозини. Все одне ж і церква — золота.
Все одно пекельний рай людини Не замінить музика свята.

А оця безсмертна ніжність тіла, Що цвіте, мов яблуня, — мине.
І настане тайна біла-біла, І засипле до грудей мене.

Десь любов, горілка та ікони, Десь вина, десь дикість, мед і біль.
А хмаринні вітрогриві коні У очах вологих носять сіль.

Щось в мені іще не хоче раю. Щось в мені гірке сидить, як цвіт.
Добре хоч, що я його не знаю Вже багато міліонів літ.

****

Гроза в мені... Десь душі душить срібеник. Вино тремтить, аж сивіє ледь-ледь.
Глибокі очі поробились рибами. Себе чекає хлопченя, але

Вже й листя сиве, мов сльоза доріжника. І кров'ю неба пахне сінокіс.
Могильний камінь для душі наріжний, Впаде — й росте із тінями беріз.

Чортів волосся — русе і захмарене. Гроза кругом. І жилаві пісні.
Дощ душить душу струнами гітарними. Сатурн тремтить в краплинній глибині.

****

Для первісних людей кожна палка була чарівною. Для первісних людей кожна іскра була, мов зоря.
І первісний мужик мав дітей зі своєю сестрою, Що купались в солодких, забутих тепер морях.

У первісних людей було дуже смішне майбутнє. Місяць, Сонце — мов іграшки: милі й близькі були.
Злились тоді на ікла, а ридали на кутні. І— ніхто не приручений: Ні воли, ні хохли.

Тільки птиці вже знали: планета — велика клітка. Хочеш волі, то крила розхрещуй — і... вниз лети.
А куди — чи сюди, чи туди, прилетіли звідки, А вже потім виходили з себе, немов із води?

І була тоді папороть кров'ю висока і дужа, У комп'ютері черепа простір вбивала, мов час.
Тож як цвіт опадав — починалась гаряча стужа. Ллє що то за щастя у клітці було без нас?..