Село

   Раніше я туди приїжджала на канікули, в основному влітку, та на Великдень, тому і спогади такі – літньо-великодні. Насамперед варто зазначити, що наша хата стояла на «острові». Ну то ми так називали – острів, насправді річка Іква розгалуджується, а потім сходиться, і набудовано багато мостів, місточків і кладок, але при наявності достатньої фантазії можна собі уявити, що ти на острові, не достатньо далеко, щоб засумувати за цивілізацією, але достатньо далеко, щоб від неї відпочити. Найкраще в Млинів приїжджати навесні, коли цвітуть вишні, алича, абрикоси – тоді всі вулиці ніби накриті білим мереживом, яке знизу підкреслено побіленим вапном бордюрами. Така собі біла графіка. Або влітку. Влітку тут особливий рай – хочеш – йдеш купатися, хочеш – в старий, закинутий сад по яблука, хочеш рибу ловиш, чи, відчувши у собі раптом потяг до археології, йдеш на старе городище – і уявляєш, як на цих пагорбах, що раніше були валами сотні років тому зустрічали та проводжали сонце люди, які може думали, що вали ці стоятимуть завжди, що навколо нічого не зміниться, що вони зможуть захистити їх від змін ззовні, і, головне, зсередини. Так само як і ми думаємо, що наші міста не змінюватимуть свого вигляду, що лишатимуться у звичних нам формах, бо це означає одне – не зміняться відносини , не зміняться люди, що тут живуть. І мова тут дуже цікава, специфічна. На всі кісточкові – вишні, сливки, абрикоси кажуть «бубки», до дому – «до доми», піти на річку – «на річисько», а пампушками називають не обсмажені у жирі з начинкою з варення, сиру чи з маку, як заведено у нас, а спечені в печі і помащені зверху олією та натерті часничком. І, скажу я вам, пампушки ці саме те, коли повертаєшся з цього самого річиська, голодний, втомлений, але щасливий безмежно.

   І вода у річці тут чиста-чиста, раки тут водяться такі смачнющі, що й ніякого пива до них не треба, але ж і кусючі страх, так що пальці берегти треба, без особливої практики до них зась! Зате їжаки майже ручні – сновигають між помешканнями, де їм завжди наливають молока, майже не звертають уваги на людей – можна і в руки брати. І стільки хрущів, як у Млинові, я ще ніколи не бачила, зате комарів, як на таке «водне» містечко майже немає. Ну хіба вночі біля річки. Бо одна з головних атракцій – то нічна рибалка – з усіма неодмінними атрибутами – ватрою, казанком в якому вариться уха, печеною картоплею, тільки без пісень, бо риби істоти дуже примхливі в музичних смаках. І отак сидиш, закутавшись в бушлат(ага, то ще одна «уніформа» місцевих рибалок, яку я зацінила), вчепившись в ту вудку так, ніби риба десь під водою відчує твої зусилля і неодмінно випірне та вхопиться за гачок, а небо здається так низенько-низенько, зорі близько-близько, простягни руку – і впіймаєш, та й руки простягати не треба – он вони падають у воду, одна за одною, тільки здається чуєш, як гаснуть у воді – так ш-ш-ш, ш-ш-ш. І з води вискакують зграйки сріблястих рибок, і виблискуючи, швидко-швидко, як іскорки перескакують з одного берега до іншого. Безшумно, і це здається здатністю самого повітря, начебто з нього має матеріалізуватися якась міфічна істота, казкова фея, чи щось.

   — Знов щука десь під водою їх лякає, — каже дядько Микола, бувалий рибалка, який приходить нам «на зміну». Значить вже десь близько п’ятої ранку. Потомлені, геть пропахлі димом, зовсім сонні починаємо збиратися додому. З-над річки починає сунути туман, спочатку тоненькою смужкою, наче вода і небо вирішують, кому ж зайняти більше місця, а потім він стає все густіший і густіший, майже щільний, і здається, що ти в якомусь зовсім іншому просторі, де можливі чудернацькі метаморфози дерев, будинків, добре знайомих околиць. За ним і води майже не видно, здається, що ти сидиш десь на вершечку гори – а під тобою до безконечності туман.

   — Самий кльов, — хитро підморгує дядько Микола, але ми вже чимчикуємо додому, гордо несучи улов, спросоння невпопад відмахуючись від комарів та відчайдушно позіхаючи. З місточка ще раз оглядаємось на річку, але тільки туман, білий молочний туман, кудись тече та несе в своїх водах якихось ефемерних, чудернацьких риб, та небо, що рожевіє на сході, вказує, що розпочався новий день.

   І не важливо, що центр містечка поремонтований «під євро», а околиці на вигляд як звичайні, сільські вулиці, що частина мешканців вважає, що залишатися вдома їм безперспективно і виїжджає на заробітки за кордон, в пошуках кращої долі, дехто таки знаходить, а дехто повертається додому, бо не може, бо «у ріднім краю навіть дим солодкий».

   — Там зовсім немає нормальної їжі! – каже сусідка, Лариса. – Я так заскучала за нашим салом та квашеними огірками, там навіть хліб на смак якийсь ненатуральний.

   Хоча молоді люди в основному намагаються виїхати до міста, де легше життя. Є й молодь, котра сформувавши команду КВК отримала кубок, котра цікавиться історією, звичаями рідного містечка, котрій ніщо не байдуже, і котра не хоче залишатися байдужою, залишатися осторонь. і поки така молодь є — можна бути спокійним, що містечко не розчиниться в віках, як древні поселення, не зникне з мапи, а розвиватиметься — у різних напрямках і сферах, але таке однаково рідне для всіх його мешканців.