Маленькі · прозові · твори

Маленькі прозові твори.
Водій автобуса
Водiй автобуса-2
Професор Вільчинський i його собака
Теплий вечір
Сільська замальовка
Вилазили на дах
Виноградний лист
Тридцять перше грудня
Якось зранку
Старий
Маленькі нотатки
Море
Вона вірила, що люди добрі
Химерно світили обгорнені туманом ліхтарі

Теорія:

Проза — від лат. prōsa (жін. р.) «незв'язна, проста, прозова (мова)», від prōrsus букв. «повернений уперед», від prō «уперед» і verto «повертаю»[ЕСУМ4:594].
Оповідання зображає епізод із життя героя. В оповіданні — невелика кількість дійових осіб і короткочасність змальованих подій.
Нарис — прозаїчний документальний жанр. Нарис найчастіше присвячується сучасним авторові життю, фактам та людям, але при цьому зберігає особливості образного відтворення дійсності.
Притча — невелике оповідання, що містить повчання, висловлене в алегоричній формі. Зміст торкається проблем моралі, загальнолюдських законів.
Найчастіше в новелі розглядаються один чи два епізоди з життя однієї особи чи кількох осіб. Як правило, такі твори мають гострий захопливий сюжет.
Міф — переказ, що виник у давнину. Показує спроби людей з'ясувати зміст і причини явищ, виходячи з переконання в існуванні божественних сил.
Есе — різновид нарису, в якому головну роль грає не відтворення факту, а зображення вражень, роздумів, асоціацій.

Водій автобуса
Я не пам'ятаю, коли сів в цей автобус, але у ньому багато пасажирів. Значить, всі вони кудись їдуть. У мене сидяче місце біля вікна, мені пощастило!. Все-таки можна спокійно відвернутися від салону і спостерігати за полями, деревами, селами, які миготять у вікні. Коло мене чотири сумки. Дивно, якщо я не пам'ятаю, як я сів у автобус, звідки мені знати, що сумки мої. Просто таке відчуття. Також я знаю, на якій зупинці мені потрібно сходити, хоча куди потім іти не знаю - потім видно буде. Ми наближаємось до моєї зупинки. Я нахиляюся до сумок, одразу бачу дві, а дві інші не можу знайти. Я беру ті, що знайшов, просуваюсь до виходу, виношу сумки і ставлю на землю. Прошу водія зачекати, поки знайду ще дві. Повертаюсь і ретельно шукаю, та все ж не знаходжу. Ми їдемо далі. Людей стає менше. Я ще раз приймаюсь за пошуки, хоч і розумію: не знайти. Людей в автобусі майже нема, а може й зовсім нема, бо впродовж усього шляху я не бачив їх облич, лише розмиті постаті. Я прошу водія зупинитись. Кажу йому, що загубив сумки і говорю, що прийду ще запитати, чи знайшлись. Він мені розповідає, куди звертатись, але я не можу зрозуміти сказаної ним фрази. Я запитую: “Мені туди йти?”, показуючи рукою в той бік, звідки, як мені здається, ми приїхали. Він говорить, але я знову не розумію відповіді. Я йду туди, куди тільки-що показував рукою. Ми зупинилися на околиці якогось села, я йду в протилежний бік. Іду по узбіччю дороги, по обидва боки лісосмуги, за ними поля пшениці. Вечоріє. “Людина — істота помилок, — думаю я, — "Мабуть, я був близько до останньої зупинки (людей же майже не було) і ми могли б з водієм зразу ж оглянути ввесь салон автобуса”. Дорога губиться в далині. Іду довго. На поля опустились сутінки. Несподівано мене наздоганяє легкова машина і зупиняється поруч. “А до цього ж повз мене не проїжджала жодна — ось чому несподівано!” “Підвезти?”, — чую голос. Пильно вдивляюся в постать за кермом — це водій автобуса. Опускаю очі на свої руки: вони вільні, вони вже не обтяжені ношею. Я сідаю в машину…

на початок
Водій автобуса-2
Цікава тут зібралася компанія. З цими двома все зрозуміло: звичайнісінькі підлітки — один розвалився в сидінні й жує жуйку, інший з неприхованою нудьгою дивиться у вікно. Там і справді нічого цікавого не показують. А на що можна сподіватися, проїжджаючи відстань між двома селами, якщо ти це робив далеко не раз? Далі — дівчина-підліток. На ній джинсові шорти. Вона дуже часто поправляє своє волосся, яке вільно спадає на відкриті плечі та спину. Зараз вона ще й дістала дзеркальце і ще щось поправляє. Та що там можна поправляти? Їдемо далі. Далі йде водій автобуса, взагалі-то веселий мужичок, але сьогодні він мовчазний, зосереджений на дорозі. Справляє добре враження, один тільки мінус — дорого він надто бере за дорогу. "За життя ми платимо смертю", — говорив класик.
Далі сидять дві жінки, одна навпроти іншої, відповідно одна з них обличчям до мене, єдина в автобусі. Вона то дивиться у вікно із зацікавленістю, то розмовляє із жінкою навпроти. І ще два пасажири, точніше пасажирки, про яких нічого певного сказати не можна, жінки в літах, одягнені зі смаком, одна в біле, інша в бузкове плаття.
Отже ми їдемо. Всі в одному напрямку, але маємо різну мету, різні характери, звички і майже нічого не знаємо один про одного, навіть якщо ми й знайомі. Я сиджу на задньому сидінні і можу бачити всіх одночасно. Я зайшов у автобус останнім серед цих пасажирів і їхати мені до кінця.
Ніхто не помітив моменту, коли це сталося, навіть водій автобуса. Хоча у цьому я до кінця не певен, надто вже холоднокровно він усе це сприйняв, так, наче знав, що таке може трапитись. Але я теж усе сприйняв холоднокровно. Ми їхали собі звичайнісінькою асфальтованою дорогою і раптом... Ні, все-таки спочатку з'явилося якесь непевне відчуття, що щось не так, щось змінюється, або вже непомітно змінилося. Але цьому ніхто не надав значення, ніхто не помітив. Ми їхали тією ж самою дорогою, але світ навколо був іншим.
Автобус їхав місцевістю, яка була дуже схожа на ту, якою він їздив завжди. Але змінився колір неба. Небо стало темно-рожево-фіолетовим. І, звичайно, всі дерева, трави та й сама дорога увібрали в себе якусь частинку неба, ставши внутрішньо схожими на нього.
— Де ми?, — злякано запитала жінка, яка сидить до мене обличчям, запитала ні в кого.
Всі розгублено дивилися навколо, автобус продовжував рухатись своїм шляхом.
— Куди ми їдемо? Що це за дорога?, — запитала жінка в білому. Цього разу було ясно, що вона звертається до водія.
— Я їду по тій же дорозі, по якій їхав.
Всі уважно прислухалися до розмови.
— Але що це з небом, з усім? Ви, що не бачите?, — знову запитала жінка.
Автобус саме виїхав на невеликий пагорб, а там унизу було село. Дорога вела до нього. Наскільки я знаю, ми якраз і повинні були зараз проїжджати чергове село.
— Я дивлюся на дорогу. Дорога одна.
На таку відповідь жінка не знайшла, що сказати. В автобусі повисла тиша. Ми швидко доїхали до села.
— Скоро повинна бути моя зупинка, — сказала жінка, що сиділа до мене обличчям, — хати, подвір'я — все таке, яким і мало би бути, але чому не видно жодної людини, не видно птиці, тварин?
— Он попереду хата, у якої димар димить, серед літа!, давайте подивимось.
— Ви нас зачекаєте?, — запитала жінка в білому, звертаючись до водія. По її інтонації було чути, що вона впевнена в тому, що водій зачекає… у даній ситуації.
— Ні, я не можу змінювати графік, — відповів водій твердим голосом, але я в ньому почув легенький жаль.
— Зупиніться навпроти тієї хати, з димом, — сказала подруга жінки, що сидить до мене обличчям.
Автобус зупинився, де просили. Вийшла жінка, яка зацікавлено дивилась у вікно і її співбесідниця. Коли друга була на сходинах, швидко піднялась жінка в білому і пішла до виходу, коли вона виходила, піднялась дівчина-підліток, я подивився на хлопців — вони теж збираються виходити. Хлопці виходили, я повернувся до жінки в бузковому, чи її треба пропускати. Вона наче чекала мого погляду. Тільки тепер вона стала підійматись. Я пропустив її. Я подивився на купку людей біля автобуса, на дим, який підіймався з димаря, на водія автобуса і теж став рухатись до виходу.
— Я би не радив вам виходити, — тихо сказав водій, і я йому повірив беззастережно, повірив і вийшов з автобусу, зачинивши за собою двері. Автобус рушив з місця, швидко набрав швидкість і зник у далині.

на початок
Професор Вільчинський і його собака

Ви не знаєте професора Вільчинського? Хм! Це визнаний спеціаліст з квантової теорії поля, завідувач відповідної кафедри. Але це зовсім не головне. Ті, студенти, які навчилися чи навчаються на старших курсах фізичного факультету КНУ ім. Т. Г. Шевченка і яким притаманна деяка спостережливість, безумовно помітили дещо дивне в цій людині. І я в свій час примітив цікаву детальку. Дуже часто можна було бачити як професор Вільчинський вигулює свою собаку, неподалік від корпусу факультету. Що тут такого? Само по собі нічого, але мимоволі виникає питання: як при цьому він встигає видавати скільки наукових праць, проводити пари і виконувати обов'язки зав. кафедрою. Можливо, вам прийшла на думку версія про інопланетян, які дуже вміло можуть копіювати людину, але таку б версію я одразу б відкинув, я не вірю в НЛО. Правда набагато приземленіша, цілком, я би сказав, земна. Зараз я вас трішки засмучу тим, що не скажу як я про це дізнався, це таємниця і ви зараз зрозумієте чому це таємниця. Отже, виявилося, що професор Вільчинський не тільки чудовий фізик, але й просто таки геніальний спеціаліст з генної інженерії. Це неймовірно, але йому першому вдалося створити клона. Так, вам не почулося , і, як справжній вчений він зробив клона з самого себе. А фізикою займається він можна сказати по сумісництву. Працює ж він у секретній лабораторії, де займається саме генною інженерією. Але створений ним клон суттєво відрізняється від свого творця в одному. Професору Вільчинському не вдалося відтворити свій геніальний мозок, на жаль. Зате є кому вигулювати собаку.

на початок

Теплий вечір

Був теплий літній вечір. Хоча я можу почати зовсім з інших слів. Я хочу розповісти про своє життя. Але коли воно насправді починається? Справді з миті народження. З першим подихом повітря? З першого променя сонця? Чи цього вечора? Кожен день це нова сторінка. Так, перед нею були інші, вони вже заповнені, але ж ця чиста.

Перше, що я пам'ятаю в своєму житті це мамині очі, нескінченно глибокі й нескінченно добрі. Вони сяяли як друге сонце, коли вона схилялася наді мною, я був тоді дуже малим. Пам'ятаю моїх братів і сестер, вони були маленькими сірими клубочками. Я дуже часто прокидався найпершим, дивився на них трохи віддаля і моє серце сповнювалося любов'ю. Мати у цей час теж дивилася на них. Одного разу, коли я був уже набагато старшим, я віддалився досить далеко від дому. Був пізній ранок, безхмарне небо, легенький вітер колихав траву. Я наближався до струмка, раптом боковим зором помітив руденьку пляму. Це було лисеня, яке спостерігало за мною, сховавшись за кущами. Між нами зав'язалася незбагненна, але справжня дружба. Ми тоді були ще дітьми.
Ще я згадую свого першого зайчика, спійманого самостійно. Я був гордий з того, що я вже дорослий, але разом з тим це передрікало нові випробування і розлуки.
Недалеко від нас було невелике село. Воно знаходилось на нашій мисливській території. Іноді мама йшла туди і брала те, що належить їй, здобич, невід’ємну частинку нашого життя.
Що ж було літнього вечора?
Це був тихий, мирний вечір. Я був утомлений тією втомою, яку відчуваєш після хорошого дня. Та ось удалині я почув собак. Ураз у серце увійшла тривога, вона швидко заповнила його і стало глухо тиснути. Я зустрівся поглядом з мамою. Її очі підтвердили — прийшла біда. Мама швидко підвелася і зникла у заростях бузини. Тривога переросла у глухий біль. Я побіг у тому ж напрямку…
ЇЇ оточили, та в її постаті не відчувалося відчаю. Вона дивилася прямо на людину з рушницею. Цього люди не чекали, тому вона встигла зробити ще кілька кроків у напрямку до людини з рушницею. Він повернув голову і побачив мене, надто вже пильно я на нього дивився. Я теж не втікав. І в цей невеличкий проміжок часу, що даний був мені до пострілу, переді мною постав більш давній і більш глибокий спогад: я був людиною! Колись я теж був пастухом овець, а одного літнього вечора я вбив матір і вовченя.

на початок

Сільська замальовка

...Іду ґрунтовою дорогою і помічаю, що при кожному моєму кроці з-під черевикiв вилітає маленька хмарка пилу. Ні, не зовсім так, не при кожному, а лише коли я ступаю правою ногою. Це із-за тріщини в підошві, яка поки-що є тільки на правому черевикові, — пояснюю собі, але не перестаю ще деякий час дивитися на хмарки пилу, які клубляться серед загального безвітря...

...Дорога поступово все більше й більше заростає травою, аж поки не перетворюється на звичайнісіньку стежку, яка і приводить мене до річки. У цьому місці колись бачив черепаху. Я тоді ще так здивувався: як черепаха може жити тут? Переходжу річку по каменях, які розміщені якраз на відстані кроку. Жаби каламутять до того прозору воду, відпливають і спостерігають за мною з віддаля. Підіймаюсь по доволі крутенькій кам'янистій стежині. Обабіч неї, а деколи і на самій стежці — тут рідко хто ходить — розляглися сплетіння ожини. Цей (правий) берег значно вищий — тут ростуть ковила, ефедра і, звичайно, по ярочках терен. Присідаю в ковилі та дивлюся на сонце. Воно проглядається крізь зарості ковили і видається так, ніби сонце теж сидить у ковилі. Я хочу сфотографувати це, та поки приміряюсь як зробити так, щоб кадр увібрав у себе і ковилу загалом і кожне стебельце окремо, і сонце, і звуки, і запахи, і мої відчуття, сонце заходить за хмари, що примостилися на самому горизонті. Я йшов сюди заради лише ковили та знімку. Повертаюся. Іду по стежині понад дорогою. По дорозі пастухи гонять череду. Пастух корові: “Щоб ти вперлася рогами в стовп і далі не пройшла”. Я посміхаюся до себе. Бачу, як одна з корів залишила череду й попростувала до двору. Ніхто її не зустрічає. Корова проходить углиб двору і повертає за причілок. Трохи далі двоє козенят пробують на твердість свої лоби. У воротах стоїть жінка і спостерігає за козенятами. Мабуть, це хазяйка. Я переганяю череду і йду додому.

на початок

Вилазили на дах

Цікаво, але тоді, коли я ще ходив до школи, ми з друзями любили деколи вилазити на дах. І коли вже ми вибирались туди, то проводили там досить-таки немало часу, але я чомусь не можу згадати, що ми там робили. Пам'ятаю, що спочатку ми один раз пройшлися по карнизу (більше було не цікаво), а що далі? От після дощу там була одна пам'ятна розвага. Той дах, на який ми забиралися, був дахом чотириповерхового будинку, горизонтальний, вкритий толлю. Під дією часу, особливо, мабуть, сонця, толь стала нерівною, горбатою із прихованими пустотами. І от після дощу всі ці пустоти заповнювалися водою. Ми йшли по даху і коли бачити такі горбики, різко стрибали на них і з-під толі виривався на волю струмені води, такі собі гейзери дахового масштабу. А коли не було дощу?
Мабуть, нам просто було приємно відчувати себе принаймні в цьому вищими за інших людей, тих, що внизу. Хоча будинок був тільки чотириповерховим, але він стояв на самому верху пагорба, тому був помітно вищим за п'ятиповерхівки, що знаходились на спуску. А ще? Мабуть, ми там мріяли і ділилися мріями. На даху повинно добре мріятись...

на початок

Виноградний лист

Одразу ж як тільки я його побачив, я зрозумів — він Той. Я давно навчився відразу і безпомилково впізнавати Таких. Тому що провів у цих коридорах не один рік. Він був високим блондином із приємними рисами обличчя. Саме із-за цього тоді, до того як ми познайомились, він викликав у мене недовіру. Але як я вже сказав, це було лише до того, як ми познайомились.
Він був недавно в коридорах. Але він був із тих людей, які не схильні до паніки, ні за яких обставин. Які прагнуть спершу розібратися в обставинах, навіть таких незвичних як ця, потім зробити висновки і використати ці обставини якнайкраще для себе.
Так він і вчинив. Він почав мене розпитувати про коридори, спокійно і зважаючи на деталі. Скоро він став знати стільки ж, скільки знав я. Після перших же слів нашої бесіди він мені сподобався, просто своєю манерою триматися, у яку також впліталася доброзичливість і непокора несприятливій ситуації м'яка і в той же час рішуча.
А ще я розповів йому про інших Тих, що пронизують стіни, які вже вибралися звідси і які обіцяли забрати мене, але жоден своєї обіцянки не виконав. Він сказав мені: "Я виконаю" і йому я знову повірив, як вірив першим із них.
Насправді я давненько не зустрічав Таких, їх товариство краще ніж товариство простих людей, все-таки вони чимось невловимим відрізняються. Я багато над цим роздумував, але так і не зміг сформулювати чим же саме.
Ще, незадовго до цієї зустрічі я знайшов невеликий виноградний лист. На щастя, подумав я. І справді він виявився на щастя. Ніколи я не чув, щоб хтось робив подібну знахідку. Хоча може й робили, але чинили так як я, а я нікому про свою знахідку не обмовився ні словом, або щоб щастя не втекло, або просто приємно, коли в тебе є своя власна, хоч і невелика, таємниця.
Знову ми трималися разом, були однією командою, все-таки у мене був досвід життя в коридорі. Знову ми блукали по коридорах, розкривали його все нові і нові грані, поки раптом на його обличчі не з'явився вже знайомий мені вираз обличчя. Це була не просто відстороненість у погляді, він бачив за стінами те, чого я побачити не міг, він уже був там, жив тим життям, ішов туди і не звертав на мене жодної уваги. Думка спиняти Таких у ці моменти мене завжди була чужою, чи як краще сказати? Не знаю. Але одного разу я все ж таки присилував себе і спробував спинити одного з Таких. Нічого з цього не вийшло. Цього разу єдине, що я зробив, так це поклав у його кишеню виноградний листочок.
Він пішов не обертаючись, так як це робили багато інших до нього. Я звик до цього, я просто пішов далі, намагаючись вдавати, ніби нічого не трапилось. Пройшло багато часу, кілька десятків днів. Я вже майже забувся про нього, інші Такі мені не зустрічались. Але одного разу... Бували в мене деколи періоди приреченого відчаю, марності. В один із таких гострих періодів я раптом згадав його, особливо ясно згадав той погляд. Коли він дивився назовню, крізь стіни.
Я перевів погляд з підлоги на стіну і пішов на неї, стараючись, ні, бажаючи проникнути поглядом далі.
Поки не торкнувся її рукою.
Стіна, всього лиш стіна, холодний камінь. Я закрив очі й обперся головою об кам'яну стіну. Коли я знову відкрив очі, то побачив листок винограду, а згодом постать, яка той листок простягувала мені. І я пішов уперед і взяв листок з руки свого друга. Так я опинився тут, серед тих, які пронизують стіни. І я теж зумів проникнути за стіну.

на початок

Тридцять перше грудня (сторінка із щоденника)

Прокидаюся о десятій ранку. "Сьогодні тридцять перше грудня — міркую — вихідний, поспішати нікуди, можна трохи полежати". Було ясно, що більше мені не заснути. Крізь штори і вікна пробиваються звуки вулиці. Я не хочу відкривати очей, бо коли відкриваєш очі, бажання ще трохи полежати відразу ж зникає, а я поки що цього не хочу, я хочу ще побути у напівсні, навіть не у напівсні, а просто біля сну — там, де ще недавно був сон. Я лежу всього дві хвилини. За цей час сон відлітає так далеко, що я вже встигаю зовсім забути, що це взагалі таке "сон" і яке відношення він має до мене.

Якихось особливих планів на цей час немає. Хіба-що поснідати, але ж хіба це можна назвати пунктом плану. Гаразд. Я встаю і йду на кухню. Заварюю чай, і п'ю з печивом. По дорозі на кухню вмикаю радіо:

"То вже зима, то вже зима
І білий сніг немов
Кладе на музику слова
Прозорі як любов"

Надворі дощ, п'ять градусів тепла і нічого, що хоч трохи нагадувало б сніг. "Незабаром можна буде вирушити на ринок. Як не дивно я, який взагалі-то проти подібних походів, сьогодні більш-менш хочу йти: по-перше, так мине пару годин, по-друге, в такий час не повинно бути багато людей. "Треба від цього походу все-таки отримати задоволення, та й я ж знаю, як це зробити. Але ще є час до виходу у світ".
Я йду в залу, беру із книжкової шафи збірник творів Ольги Кобилянської дивлюся у зміст і вибираю невелике оповідання "У святого Івана". Дуже цікаве оповідання. Цікаво, що ж все-таки хотіла сказати ним авторка: те, що правди у людей немає, вона може бути лише у Бога; про важливість вироблення у людини ще змалку звички самостійного знаходження відповідей на складні питання чи, може, вона хотіла, щоб читачі замислились над питанням, чому все-таки серед людей немає правди. "Треба буде пізніше прочитати ще примітки в кінці книжки". Я відкладаю книгу, іду на кухню,

"З новим роком і рождеством
Я знову повертаюсь додому
З новим роком і рождеством
Ялинки вогники кольорові
З новим роком і рождеством
Зустрінемося знову на святах
З новим роком і рождеством
У сніжки бавляться анголята"

снідаю і збираюся, щоб іти на ринок. Я виходжу з дому аж близько дванадцятої. Потрібно було купити дуже багато чого.
Іду не поспішаючи, хоча загалом-то люблю ходити швидко. Як на мене, то мій шлях, видається вдалим — я не зустрів жодного знайомого по дорозі. Не люблю несподівано зустрічати знайомих на вулиці. Приходжу на ринок якраз у той момент, коли останні продавці збирають свої речі. Класно. Проходжу далі, заходжу в магазин, де продаються солодощі, купую кілограм цукерок і кілограм печива. Далі вирушаю в колишній універмаг.
"...людині потрібно дуже багато, у тому числі багато того, чого вона собі не може дозволити, у тому числі із-за того, що вона купує собі те, що вона собі може дозволити, але, що їй не так вже й потрібно; людині завжди щось потрібно, іноді навіть те, що їй необхідно; але взагалі-то це все не важливо, мова зовсім не про це..."
На першому поверсі продаються холодильники і телевізори. І те й інше мені потрібне, адже холодильник у мене ще старої радянської епохи, а телевізора зовсім немає. Я дивлюся на товар, прицінююсь і йду. Заходжу ще в один магазин, де продаються холодильники, тут ціни трохи вищі. Потім заходжу в магазин меблів і добре прицінююся та роздивляюся столи і стільці, які теж потрібні. І нарешті йду додому.
На годиннику пів третього, коли я переступаю поріг квартири. Включаю приймач і звичайно, йду із впольованою здобиччю на кухню. Трохи перекушую і починаю готуватись до нового року. Нарешті розвішую свіжі після прання гардини та штори, потім підклеюю відклеєні шпалери. До вечері є трохи часу — для перепочинку я трохи сідаю за розгадування кросворду, потім займаюся приготуванням страв...
На столі святкова вечеря, грає по приймачу святкова музика:

"Happy new year, Happy new year
May we all have a vision now and then
Of a world where every neighbour is a friend"

Я закінчую вечерю о восьмій, мию посуд і йду читати книгу, на цей раз це "Ребекка" Дафни Дюморьє. "Цікавий роман, але хорошого потрошку, можна вже лягати спати", — нарешті думаю я і лягаю спати, заливши приймач включеним, щоб він перебивав звуки вулиці. По приймачу якраз просигналило двадцять другу годину.

на початок

Якось уранці

Одного разу вранці настав ранок...

Це був новий день і це був новий світ на який дивився, ні, який розглядав Пілігрим. Він стояв посеред зовсім маленького містечка, яких тисячі, але який, втім, зовсім не був схожий на інші. Тому що архітектори розділили з ним свою душу. Вони звели прекрасні високі будівлі, башти, фонтан посеред центральної площі, вулиці послали каменем. Потім, поступово містечко стало обживатися: люди заповнили його запахом свіжої вранішньої випічки, зелений плющ уподобав стіни довкола міста, а голуби — ратушу. Задум архітекторів став життям.

Можливо.., навіть напевно, спочатку їм хтось говорив: навіщо це все, це не практично — така витрата матеріалу... Але вони на це лише відповідали: ми знаємо, що це не практично, але ми хочемо створити красу і лише це має значення.

Так, Пілігрим опинився у дійсно красивому світі, але все-ж не можна весь час лише розглядати красиві будівлі або картини, читати чужі вірші, слухати чужі пісні, дивитися на чужий танець. "Мені самому теж потрібне щось зробити — подумав Пілігрим — щось для світу. Якщо навіть я сам безпосередньо не створюю творів мистецтва, то все одно потрібно добувати камінь, аби було з чого зводити стіни, потрібне дерева, аби будувати кораблі, потрібно плавити руду, щоб зробити художню ковку, потрібний хліб, аби насичувати робітників, нарешті садівник, аби доглядати за квітами на головній площі. Таким чином кожен причетний до будівництва міста. У цих стінах знаходиться частинка роботи не лише багатьох, багатьох жителів міста, але також тих, хто жодного разу тут і не був, але хто з любов'ю робив ту роботу, над якою він поставлений.

..."Я відчуваю — в мені теж є творчий початок, питання в тому, де він найкраще зможе виявитись? Довкола стільки можливостей. Як навчиться літати, адже я відчуваю, крила вже окріпли для польоту? Я прагну польоту і вірю, що прийде день і я обов'язково навчусь злітати в небо.”


Старий

У парку було мало людей. Це і зрозуміло — із самого ранку накрапав чи то дощ чи туман, було сиро й непривітно. Небо було суцільного блідо-сіруватого кольору, на мокрому асфальті й на блідо-зеленій траві уже лежало листя, надходила осінь. А от верби були ще повністю зеленими. В озерці плавало кілька качок. Схоже сьогодні крихіт хліба їм не перепаде. Була субота. Не зважаючи на погоду, по алеї йшов старий уже чоловік. Із-під його чорної старомодньої шапки виглядало сиве волосся, яке, мабуть, було занадто довгим, бо починало закручуватись. На старому був чорний, хоча й світліший за шляпу, матерчастий, трохи потертий плащ і також чорні черевики. Він прогулювався парком так само як і вчора чи позавчора, коли погода була кращою. Старий думав про своє життя, про Бога, про завтрашній недільний день і про те, що він уже так погано бачить. Ставши дорослим він завжди старався жити правильно і чисто по-людськи і, звичайно, по-біблійному. Звісно, коли він ще був молодим, то наробив помилок, але це лише через молодість i недосвідченість. Гріхи молодості вже прощені, мають бути прощені. Багато з тих пір води втекло, багато чого було — кохання, одруження, сорок три роки спільного життя, народження і виховання сина (зараз він живе окремо в іншому місті) і тепер, після смерті дружини, доводиться жити одному.
Коли була ще жива дружина, вони разом ходили в церкву, але ні він, ні вона не були якось надто набожними. Головне — щоб у серці жила віра — він її відчував тоді, і відчуває зараз. Деколи, особливо останнім часом, йому й хочеться якихось більш сильних духовних почувань, але чомусь так не виходить, щось заважає. Завтра неділя, він буде на богослужінні, але особливих переживань від передчуття зустрічі з Богом немає, та й, мабуть, ніколи не було, хіба-що колись дуже давно, так, що він про це вже й забув. Та й саме богослужіння — він просто знав, що це правильно бути в цьому місці і в цей час, от і все. А може, йому не вистачає чуда? Скільки раз він чув про різні чудеса і не тільки за часiв Ісуса Христа, але й ті, які відбулися набагато пізніше, в тому числі й у наші часи. Можливо не вистачає чуда відчутого особисто, пережитого на власному досвіді?
Нарешті старий повернувся із задуми і побачив, що він близько до виходу з парку. Він подумав, що достатньо нагулявся сьогодні і час іти додому. Так він і зробив...
...Була неділя, дванадцята година, старий був у церкві. Саме розпочалася служба. Старий узяв до рук книгу з гімнами, відкрив на сторінці, яку попросив відкрити ведучий. Літери були дуже розмитими, не вдавалося швидко, не напружуючись прочитати речення. Все гірше і гірше, подумав старий, — я не можу вже разом з усіма співати пісні, дещо знаю напам'ять, але пам'ять також у мене не дуже хороша. По закінченні пісні вийшов проповідник і почав зачитувати та пояснювати, стараючись оживити, історію про жінку, яка торкнулася одягу Ісуса. Проповідь ішла і старий думав про те, що от було б добре, якби йому торкнутися одягу Ісуса, щоб повернувся його зір, або щоб Бог торкнувся очей і вони стали бачити так, колись. Так впродовж усієї проповіді його думки перекидалися від слів проповідника, від теми проповіді до самого себе, до очей і в зворотньому напрямку. Та ось проповідь закінчилася, відлунали останні напутні слова проповідника, пролунала коротка молитва і знову вийшов ведучий і попросив узяти в руки збірку гімнів. Старий теж відкрив на потрібній сторінці і подумав, як би було добре зараз у цю ж мить знову побачити літери такими як вони є. Бог може так учинити. Може, пообіцяти присвятити йому по-справжньому все своє життя? Дуже серйозна обіцянка, чи зможу я її виконати? Але ж це гімн для Бога, то чи він сам не хоче, щоб я його проспівав для нього, я ж хочу проспівати. І тоді старий почав просити, гарячково просити у Бога про повернення зору, просити так, ніби передчуваючи чи відчуваючи, що чудо може прийти вже скоро, воно назріває, зависло в повітрі. І чудо, дійсно, прийшло — літери раптом набули повної чіткості. Старий із легкістю читав речення пісні і співав, співав із радістю з якимось можна сказати тріумфом, адже в його житті сталося справжнє чудо. Але він продовжував співати, а до нього поступово приходила занепокоєність, яка дуже швидко переросла в цілий калейдоскоп збентежених думок.
“Зі мною відбулося чудо”, — подумав старий, — “Треба за це прославити Бога, треба розповісти всім присутнім про це чудо, щоб вони теж прославили Бога, треба врешті присвятити своє життя Йому; але ж це змінить ввесь уклад життя, і яким голосом, яким тоном я повідомлю цю новину? Хіба що таким, яким би можна було повідомити про те, що по радіо передавали, що завтра буде прекрасна сонячна погода. Я не зможу так, як треба розповісти про чудо, не зможу як треба прославити Бога, та й насправді не дуже хочу бути зобов'язаним так Йому. Ось у чому справа.”
Усі ці думки зайняли у старого лиш мить і одразу по цій миті до нього прийшла впевненість, що як тільки він кліпне очима, до нього повернеться його старий зір, ця впевненість була нічим не підтверджена, але вона була і була безсумнівною. Старий продовжував співати і думав, що дуже жаль буде знову повертатися до свого старого зору, але нічого з собою він вдіяти не може, дуже жаль. Старий доспівав до кінця пісні, і тут змушений був кліпнути очима. Літери одразу ж стали такими, як він їх бачив, коли почав співати пісню. Старий закрив і поклав книгу. Служіння закінчилося і він повільно пішов до виходу, а потім далі, додому.

на початок

Маленькі нотатки

Сьогодні в маршрутці я їхав разом із дівчиною, яка була дуже схожою на яблуко — такий же самий восковий відблиск на щоці, такий же блідо-червоний рум'янець.

****

Я сиджу на підвіконні і дивлюсь на дощ, слухаю дощ, вдихаю дощ. Я живу свіжістю. Піді мною колишеться трава, наді мною блискавки пронизують хмари і громи переривають звуки дощу. Пролітають дві спізнілі ластівки, проїжджає спізнілий мотоцикліст. І дощ починається з новою силою. Я не хочу повертатися знову в кімнату. Я хотів би сидіти так вічно.

****

Під час зaміської прогулянки широкими таврійськими степами мною було випадково знайдене небуття. Воно було відбіленого аж до білизни сіруватого кольору. Небуття лежало недалеко від ґрунтової дороги і дивилося на мене двома проваллями очей. Усіх охочих приютити знайдене небуття прошу звертатися за адресою: Sehrg&ukr.net

****

Коли ти щось любиш, то мимоволі вважаєш, що це частково належить тобі... але ж це неправда... ти не маєш ніякого права так вважати — це так, ніби тобою володіє манія переслідування від шматочка криги, якого вітер волочить по землі,.. тому... якщо ти не впевнений, що голодний — краще випий склянку чистої води.

****

на початок

Море
Ось і настала осінь. Справжня глибока осінь. З похмурим свинцевим небом. Із затяжними дрібними дощами. І неприємним холодним вітром надвечір. Сьогодні саме такий вечір. Я сиджу коло своєї хатини під навісом із трьох сторін відкритий вітру і лагоджу невід, а поруч шумить море. Те море, яке я завжди любив. Ще коли я був зовсім маленьким я вже любив його. Воно співало мені колискову під час денного сну. Воно було моїм товаришем по іграх, коли я трохи підріс. ...І воно забрало мого батька... Одного разу він вирушив у море перед штормом. Батько знав, що буде шторм. Уже два тижні штормило і без улову риби нам стало зовсім сутужно. І от уночі море трохи заспокоїлось. Батько вирушив ще до зорі. ...Так і не повернувся.
І все одно я люблю море. Тому що його не можна ненавидіти. Воно таке, яким воно є. Його треба або прийняти й полюбити, або... або... я не знаю життя без моря. І я не хочу знати.
на початок

Вона вірила, що люди добрі
Вона вірила, що люди добрі. Їй не потрібні були причини. Вона була сліпою до зла. Вона всміхалася до людей своєю, такою доброю посмішкою. І продавець морозива за це дарував їй стаканчик морозива. А продавець квітів дарував одну, але найкращу квітку.
Вона була дитиною в свої 28. Все ж деколи, мов крізь туман, вона бачила інших, великих дітей. Вони не робили зла — вони просто були нерозумними. Уже за мить вона забувала про них і була знову повністю щасливою. Тому що люди добрі.
Химерно світили обгорнені туманом ліхтарi
   Я повертався додому. Було доволі пізно. Химерно світили обгорнені туманом ліхтарі. Під ногами чавкав мокрий сніг. У повітрі висів сморід від підпаленого кимось бака зі сміттям. Зрідка проїжджали машини. Пішоходів узагалі майже не було. Ішов я і згадував, а точніше віддавався своїй чорній, чорній ностальгії, надто вже світлими були спогади. Так я пройшов більше половини шляху і машин на дорозі стало ще менше. Я згадував, в той час як друга частина моєї свідомості залишалася бути пильною і настороженою. Вона ще здалеку примітила три постаті, що повільно наближались. Вони підійшли ближче і мій розум відніс їх у категорію „підозрілих”, я вже повністю переключився із своїх марних спогадів на ці постаті. Я вирішив оминути по кромці тротуару, біля самісінької дороги. Вони майже порівнялись зі мною і тут ближня постать зробила різкий рух. Мої рефлекси спрацювали бездоганно і дуже швидко всі троє опинилися на тротуарі: двоє нерухомо, а третій корчився від болю. Я подивився на них, вирішив, що небезпеки від них більше чекати нічого і побіг далі в середньому темпі, так що мене можна було б прийняти за спортсмена на вечірній пробіжці. Я побіг, бо добре знав, що значно небезпечніші люди — це менти і краще з ними зайвий раз не зв'язуватись.
   Коли я зайшов у внутрішній дворик будинку, де я жив, побачив, що всі алейки чорніють звільнені від снігу, натомість газони та квітники обабіч алейок прикидані брудним снігом. Я встиг похвалити про себе нашого двірника, коли побачив чоловіка, який обперся об косяк дверей під’їзду, в якому я живу. Його мій розум все-таки відніс до категорії „скоріше безпечно ніж небезпечно”. Чоловік був, як я, середнього зросту. На ньому теж був не зовсім новий чорний плащ. Він, як і я, був без головного убору, щоправда волосся мав чорне. І, як і на мені, на ньому були чорні, прості робочі чоботи. Взагалі, не знаю чому мені спало на думку порівнювати його з собою – вираз і риси обличчя у нього були зовсім інші.
   — А я на вас чекаю, — сказав чоловік, — ходімо я вас пригощу першокласним вином. І він показав мені в лівій руці сумку, судячи з усього з пляшкою.
   — Хіба ми знайомі, — запитав я.
   — Заочно. Так, — відповів він посміхаючись по-доброму і злегка іронічно, — звертайтесь до мене Віктор, вас звати Валерій, це я знаю. Він вийняв з кишені магнітний ключ, відкрив двері, переступив поріг і обернувся, притримуючи двері.
   „Все-таки є щось у ньому, що викликає довіру, — подумав я”
   Він дочекався, коли я візьмусь за двері, потім пішов по східцях першим, провівши мене аж до моєї квартири. Ми увійшли, скинули плащі та взуття і я провів гостя у вітальню. Там він вийняв із сумки й поставив на журнальний столик красивої форми пляшку вина і поруч поклав коробку цукерок „Столичні”. Ми мовчки випили по келиху і аж тоді гість промовив:
   — Ви мабуть очікуєте від мене щось незвичне, щось важливе, але ні – мені просто захотілося випити з вами вина і посмакувати цукерками. З цими словами він налив нам ще по пів-келиха.
   І ось келихи було випито до дна.
   — На добраніч, — сказав він, — встав і пішов до дверей.
на початок