Був похмурий і досить прохолодний вечір, вже майже починалась ніч. Місяць деколи виринав із-за хмар, але зовсім ненадовго. Вітер був середньої сили і було видно як рухаються хмари на фоні дерев, гілля яких несильно, але поривчасто колихалось. Я зайшов у таверну, сів за улюблений столик поблизу стіни, звідки можна було добре бачити всіх, хто заходить і виходить, втім другі мене цікавили набагато менше. Є щось таке в людині, яка тільки-но увійшла з мороку вулиці в теплий, освітлений вогнями свічок затишок -- на якусь хвильку вона ніби залишає всі свої турботи за порогом таверни і саме на порозі відбувається це маленьке звільнення -- внутрішнього, первісного світу, для якого світло і тепло рівнозначні життю, від світу, у якому освітлені вікна, будинки, ліхтарі, всього лиш придорожні стовпи, що відлічують кілометри пройдених тобою доріг.
    Замовив я, як зазвичай, каву і пряники з горіхами, які були родзинковою стравою таверни. Їх пік сам господар і сам встановлював на них ціну, яка в два рази перевищувала ту, що мала б бути. Втім, це мало одну перевагу - хоч пряники були смачні, вони завжди були. Я встиг випити всю замовлену каву, з’їсти всі замовлені пряники й устиг замовити коньяк, як в таверну ввійшла жінка.
    Вона постояла мить, окидаючи поглядом таверну, пішла в напрямку мого столика і зайняла столик одразу за моїм, так що я тепер сидів до неї спиною. Мені почало ставати якось незатишно. Можливо вона свердлила поглядом мою спину, а може лише злегка ковзнула по мені поглядом і перекинула його на набагато цікавіші для неї речі, але я того бачити не міг. Вона замовила чай і гарбузовий пиріг. Я став пити коньяк швидше, по мірі того як відчуття незатишності зростало і нарешті я допив коньяк, устав і пішов до виходу.
    На ранок погода видалася гарною. Я сидів на терасі і писав нарис про свою подорож Кіпром.
    У сад прилетіла пташка, яку не було видно за деревами; вона проспівала, що нарис виходить непоганий і полетіла собі в інший сад, бо я саме почав збирати речі.

****


    Сенбернар Сеня зручно вмостився у своєму кріслі після того як зустрів мене біля дверей і привітався, нащось лизнувши обидві руки. Господар сенбернара сидів за столом і посміхався, водночас подаючи мені серветку.
    - Доброго дня, - сказав господар кабінету, редактор журналу “Відпочинок і туризм” Філ Колінз у відповідь на моє “Доброго дня”, - а ми з Сенею якраз думали про ваше оповідання.
    - Справді? - здивувався я.
    - Так ! - беззаперечно сказав редактор і продовжив, - північний Кіпр це цікаво, невідомо, незвідано, але в той же час він знаходиться за межами уваги потенційного туриста. Сучасному туристу що треба? Щоб був комфорт, хороше обслуговування, для деяких можливість піти нетуристичним маршрутом, але знову ж таки близько до туристичного і лише декотрим подобаються цілком дикі місця.
    - Я погоджуюсь, але якщо опис буде хорошим, то його прочитає і хоча би думками помандрує туди будь-який турист.
    У цей час сенбернар чомусь підвівся легко помахав хвостом і знову вмостився в кріслі.
    - Ви праві, - сказав редактор, усе залежить тільки від вас і від вашої майстерності.

Подяка: Ельфійці за найдовше речення у цьому нарисі