Дім як дім; чому мені не хочеться в нього заходити? Це триповерховий будинок із доволі простою архітектурою. Дві колони пообіч ганку тримають навіс; на ньому встигло вирости величеньке деревце тополі, і ще одне підростає. Вікна оточені виступами у півцеглини білого кольору. Стіни блакитні; вкритий будинок червоною помереженою зеленим мохом черепицею. Але хоч дім справді старий, видно, що зроблений він на совість і зможе простояти ще дуже довго. Ми повільно, обережно підіймаємося по сходах. Хлопці відчиняють важкі дерев’яні двері тьмяно-жовтого кольору, і на нас із середини дме теплим, важким повітрям. Мені явно не по собі. «Я заходити туди не буду»,- вирішую про себе,- «хай там що про мене говорять». Марія і Таня заявляють, що не хочуть переступати порогу цього дому. Вони повертаються вниз. Наташа мовчить. Я теж поки мовчу і намагаюся себе пересилити, пересилити своє небажання заходити усередину.

Один за одним ми вчотирьох повільно минаємо невеликий коридорчик, призначений мабуть для того, щоб гості тут роззувалися і знімали верхній одяг. Ми опиняємося у широкому коридорі. Ліворуч і праворуч двері до інших кімнат; прямо - східці на другий поверх. Усередині дім виглядає набагато старішим, ніж це здається знадвору. Стіни і стеля заліплені павутинням, на підлозі товстий шар пилу. Саня з Максом вирішують піднятися на другий поверх. Поверхи тут високі, між першим і другим є п’ятачок, де сходи завертають. Хлопці тихо підіймаються, у них під ногами також тихо поскрипують східці, потім, коли вони піднялись на другий поверх, їх кроки зовсім стають нечутними - чути лише вітер у лісі, лісі, якого поруч з домом немає. Сьогодні вітряно, до бурі звичайно далеко, але дерева шумлять сильно, особливо це помітно зараз.

Розмова чогось не клеїться. Наташа говорить, що почувається моторошно. Та й я так само. Мені б треба почати її заспокоювати, але заспокоювати від чого, або перед чим? Ми просто стоїмо і прислуховуємось до звуків зверху, але я щось нічого не чую: ані голосів своїх друзів, ані скрипу підлоги під їхніми ногами. Іноді поглядаю на вулицю. В прямокутнику дверей я бачу, що Таня з Марією також не розмовляють. Одна щось малює на землі перед порогом, інша просто сидить на східцях. Тиша. Дерева шумлять так само сильно,.. але, мабуть, це і є найсправжніша тиша у цьому світі: тиша одного звуку.

Проходить півгодини, від хлопців нічого. Позвати їх? Мені навіть стало не по собі від цієї думки - порушити тишу. Ця тиша схожа на павутиння, яку будинок старанно плів не один десяток років. Хочеться лише одне: скоріше покинути це місце. Раптом мені в голову приходить одна ідея: треба вийти надвір і порадитись із дівчатами що робити далі. Нічого не говорячи Наташі, я повертаюся й повільно, обережно йду до виходу.

Виходжу на вулицю. Одразу ж стало легше дихати. Таня з Марією перевели погляд на мене, на їхніх обличчях я встиг побачити калейдоскоп нервовості, надії, легкого розчарування, звичайно, вони чекали, що вийдемо ми вчотирьох. Наташа вийшла одразу за мною. Я майже не чув її кроків - вона виходила так само тихо, як і я.

Щось змінилося. Я дивлюся на дерева - їх верхівки тепер ледь хитаються. Вітер якось різко стих і тиша стала ще більш глибокою.

- Треба щось вирішувати, що робити? - питаю я.

- Зачекаємо ще десять хвилин і, якщо вони не вийдуть, підемо всі разом, - говорить Наташа.

"Всередину". Я мовчазно погоджуюсь. Нічого іншого ніхто не пропонує.

Проходить десять хвилин. Мені здається, я чую кроки. Поглядом запитую у Наташі, і вона відповідає, що теж щось чує. Кроки справді самотні? Так іде одна людина. Ми напружено чекаємо. Хтось спускається сходами. Ми чекаємо. Це Макс! Але він сам на себе не схожий, на його закам’янілому лиці, яке з’являється у дверях, не можна прочитати жодної емоції. Він іде прямо на нас так, наче нас немає на його шляху. Ми мовчки розступаємось перед ним і не наважуємось промовити ані слова. Він наче чужа людина, або зовсім як не людина. Макс пройшов повз нас, зробив так ще декілька кроків, а потім розвернувся обличчям до будинку і впав, жодна риса його обличчя при цьому й не поворухнулася. Я подолав страх, і, продовжуючи перебувати в якомусь оціпенінні, підійшов до нього. Макс був мертвий. І тут ми всі почали бігти. Подалі, якомога далі від цього місця. 

На трасі розділилися: нам з Наташою було по дорозі, направо, Таня з Марією завернули наліво. Ми нічого один одному не говорили, просто вони пішли однією дорогою, а ми іншою. Біля Наташиного будинку я розпрощався з нею і швидким кроком рушив далі. Потрапивши до себе додому, першим чином, навіть ще не знявши кросівок, попрямував до шафи, де в мене від самого себе була прихована недопита пляшка коньяку. Я пив, але кам’яне обличчя Макса все так же стояло перед очима і ніяк не хотіло зникати. Я допив до кінця, походив взад-вперед по кімнаті й пішов униз, на кухню, там дістав з холодильника пиво і зробив кілька ковтків. Мені захотілося їсти, я знайшов у сковороді в холодильнику яєшню, з’їв її з хлібом, піднявся нагору, взяв плеєр, вибрав диск, який видавав найбільш потужну музику (то був "Рамштайн"), і спустився знову в кухню. Вже була ніч, але спати зовсім не хотілося. На вулиці, за вікном світло, повний місяць, вікна на кухні виходять якраз у бік лісу, у бік старого будинку, звичайно до нього дуже далеко, звідси навіть лісу не видно, але від думки про старий будинок відразу знову стало моторошно. Я причинив квартирку і зашторив вікно, потім заварив кави, щось робити ж треба, спати не хочеться.

Мені важко згадати, коли і як я ліг спати. В голові була каша. То я лягав у ліжко й намагався заснути, то знову вставав і йшов на кухню варити каву, вирішуючи до ранку вже й не лягати. Нарешті, все-таки заснув, і спав досить міцно. Лише один раз вночі мене розбудив порив вітру у вікно спальні, і я встав, щоб його зачинити.

Прокинувся від того, що сонячний промінь лоскотав мені носа. Я чихнув, я завжди від цього чихаю. Сонце стояло прямо навпроти мого вікна, на годиннику була дванадцята година ранку. Мої джинси чомусь лежали на письмовому столі, а футболка буле закинута геть у інший кінець кімнати. Вдягаючись, я згадував події учорашнього вечара. Чи це був не сон? Чи, може, п’яна фантазія? Але ні, я ж не відчуваю ніяких наслідків учорашнього пияцтва. Я пам’ятаю все дуже чітко, це не може бути сон. Обличчя в Макса було застиглим, немов він вже був мертвим, коли спускався до нас по сходах. А що ж з Санею? Як же ми його вчора покинули?

Ранок був таким же гарним, сонячним як вчора чи позавчора, але... Хотілося забути про все і жити, ніби нічого не трапилось, та хіба про таке забудеш? Сірий густий туман залишків учорашнього вечора і ночі просочувався навіть через вікна, незважаючи на сонячний день. Повернулося відчуття, що щось не так, відчуття, яке вперше виникло ще коли Саня запропонував учора сходити до старого будинку в лісі. Здається, воно мене після того й не залишало, хіба що коли я спав. Добре, що сьогодні вихідний, нікуди йти не треба. Хоча не знаю в такому випадку що є добрим. Хочеться поговорити з кимось, але водночас не хочеться говорити зараз із дівчатами. Хіба що з Наташою. Ні, не варто цього робити, що їй сказати і чим вона може зарадити? А я їй? Я зупинив себе на тому, що тримаю в руках пляшку кон’яка, яку на автоматі взяв. Цього робити так вже точно не треба. Ну, хіба що один ковток. Роблю два ковтки і ставлю пляшку на місце. Чудово! Можна на самоті подумати над тим що трапилось. Але ні, так теж не піде. День хороший, сонячний, треба піти кудись. Роблю собі чашку гарячого какао і п’ю з білим хлібом. Накидаю на себе шведку і йду на вулицю. Ноги самі несуть до ріки, її неспішна течія завжди діяла на мене заспокійливо, все одно ніяких планів, куди йти, немає. По дорозі підбираю три невеликі камінці.

Дійшовши до берега, сідаю просто на траву. Виникає бажання взяти і поїхати з цього міста. А що тоді робити з навчанням? Кидаю камінець. Дивлюсь як у всі боки розходяться кільця. Та пішло воно! Я й так нечасто з’являюсь в університеті... Хоча я обіцяв на цьому тижні прийти. Ну й що? Можна подзвонити й відпроситися. Так і зроблю. Кидаю другий камінець. А куди їхати? Ні до яких знайомих їхати не хочеться, навпаки, краще в якесь незнайоме місце. Куди-небудь. Кидаю третій. З дівчатами зустрічатися вже не просто не хочеться, а сильно не хочеться. Ніби ми один перед одним винні. Ми ж не хотіли йти. На поверхню спливає думка, що треба, все ж таки, комусь сказати про те, що сталося, але якась внутрішня сила в мені протестує. Ніби як учора, коли я в домі зрозумів, що треба поводитися дуже тихо. Можливо, це тоді врятувало мені життя. Треба просто прислухатися до своїх відчуттів, і все буде гаразд. Зараз відчуття говорять мені, що про учорашнє нікому розповідати не слід. Хочеться кинути в воду ще камінець, але кишені вже порожні, і поблизу нічого підходячого, щоб кинути, немає. Вбиваю комара, який сів на руку, підводжуся й іду понад берегом. Сонце якраз у очі, а я не взяв ні темних окулярів, ні кепки. Блін. Треба їхати. Розвертаюся й іду додому.

Звонити - не звонити, так не хочеться звонити. Набираю номер мого шефа. Довгі гудки. Відраховую 7 гудків - не бере. Що тепер робити? Іду на кухню, відкриваю холодильник, там нічого цікавого нема - я це й так знав. Роблю один ковток кон’яку, виймаю з внутрішнього кармана куртки, яка висить у коридорі, гроші, кладу в кишеню штанів і йду з дому. Знову сонце в обличчя, а я нічого від нього не взяв. Повертатися не хочеться. Іду до найближчого супермаркету. Треба їхати. Я все одно почуваюся не в своїй тарілці і, що б не робив, це не зникає, треба їхати. Я повертаю наліво, проходжу квартал, повертаю знову наліво - не хочу йти коло свого будинку, а залізничний вокзал знаходиться в протилежному боці від супермаркету. Я не взяв із собою телефон. Тим краще. Грошей якраз вистачить - обійдусь. На автобусі їду до залізничного вокзалу. У голові ті самі нав’язливі думки. Підходжу до каси і купую квиток на найближчий потяг, відправлення через 15 хв.

У моєму купе жінка з дитиною і дівчина. Мабуть, студентка. Добре, що дитина вже не мала, не люблю малих дітей. Я займаю своє місце і дивлюсь у вікно. Дівчина махає рукою комусь на пероні. Там її мати, вона щось говорить але то марна справа: всередині все одно нічого не чути. Я переводжу погляд далі і помічаю, як з дверей вокзалу вибігає негр кремезної статури і біжить до нашого вагону. Пізно, ми вже їдемо, двері зачинені. Негр, продовжує бігти, показуючи знаками провіднику, аби той відкрив двері. Марно. Я завважую, що біла футболка і голубі джинси гарно контрастують із темним кольором його шкіри. На одному з пальців лівої руки я помічаю великий перстень, і раптом моє відношення до нього різко змінюється. Я не хочу, щоб провідник пускав його до вагону.

Дівчина вже давно сіла на своє місце і вийняла із сумки якусь газету, а я все ще, ледь прихилившись до скла, дивлюся на негра. Він сповільнюється, зупиняється і поступово його постать віддаляється і зникає позаду...

... За вікном калейдоскоп здебільшого прісних пейзажів, які зміняють один одного, не міняючи одного, головного: своєї віддаленості і непотрібності мені, все рівно чи це степ чи зграйка будівель. Поїздки в потягах сприяють роздумам, але більшість із них такі, яких би краще й уникнути. Взагалі-то я людина компанійська, і за інших обставин із задоволенням поспілкувався б із своїми попутчиками, особливо з дівчиною. За інших обставин ...

Через дві години потяг зупиняється у місті, яке я, ще коли купував квиток, намітив собі як кінцевий пункт слідування. Я виходжу на площу перед вокзалом і думаю, що мені робити далі. Я тут ніколи не був і мені тут нічого не треба. Треба забути. Що робити, щоб забути?

Заходжу у вокзальне приміщення. Ось кіоск з написом "Преса". Може, купити газету? Почитаю про останню авіакатастрофу чи військове заворушення, відволічусь від своїх власних проблем. О! Буфет! Нічого собі ціни. Та й не дуже я голодний, якщо говорити по правді. Зал очікування підвищеного комфорту, туалет, довідка, каси. Вокзал як вокзал, нічого цікавого. Виходжу на вулицю і бачу, що вже сутеніє. Я й не думав, що так пізно. Купую два пиріжки у бабусі, тут набагато дешевше. Треба кудись йти шукати житло. Куди?

Тут тільки я розумію, що втомився. Напруга учорашнього вечора і сьогоднішнього дня таки дається взнаки. Хочеться просто лягти десь на лавку і скласти лапки. Згадую про зал очікування підвищеного комфорту і йду туди; по дорозі купую в кіоску газету. У маленькій залі окрім мене лише дві жінки, я сідаю в ряд за ними. Умощуюся в м’якому кріслі і відкриваю газету, але читаю дуже недовго, щось нецікаво, та й у сон клонить. Намагаюся вмоститись якомога зручніше - але спати сидячи все одно незручно, та все ж таки втома бере своє ...

... Я відчуваю неприємний доторк, опускаю очі і дивлюсь на свої руки: по них повзуть, обвиваючи, тонкі невеликі змії, але це не просто змії, вони рухаються вгору по руці наче стальні троси, залишаючи після себе кров’яні борозни, з яких виглядає оголена кістка. Я дивлюся на них і не можу відвести погляду, і не можу закричати, і не можу поворхнутися. Вони повзуть угору,все вище і вище...

Це не схоже на реальність,- приходить думка,- це сон. Я відразу ж відкриваю очі і бачу стелю, вона доволі високо над головою. Озираюся навкруги - незнайоме місце. А, так, це ж зал очікування. Тут я переводжу погляд на свої руки - на них глибокі рубці, подекуди біліє кістка, але мені зовсім не боляче. Це ж був тільки сон, звідки ці рубці? Такого не може бути!

Різко сіпнувши правою рукою, я завалююсь на бокову ручку сусіднього сидіння і відкриваю очі. Права рука болить і виглядає так, ніби її тільки но випрали і викрутили (мабуть, я підпирав нею голову під час сну), але ніяких білих шрамів, слава богу, нема. Дивний, дуже дивний сон. Тільки тепер озираюся навколо. Сіре світло у вікні говорить про те, що сонце ще не зійшло, кудись іти ще рано. Але спати теж не хочеться. Підводжуся, потягаюсь, іду до буфету, але він ще зачинений. До відкриття всього півгодини півгодини. Почекаю, мені нема куди поспішати.

На виході з вокзалу мене зустрічає сонце. Край велетенського червоного диску спочатку з’являється у пустому вікні старого автобуса, який стоїть навпроти мене на зупинці, а потім піднімається вище і заповнює весь автобус, ніби нетерплячий пасажир, якому конче треба зараз, о п’ятій годині ранку, кудись їхати. Можна, звичайно, пройти трохи вбік і дивитись на сонце безпосередньо, але мені занадто подобається спостерігати, як світило, підіймаючись усе вище, повільно пожирає залізного велетня, ніби змія протовкуючи його все далі у себе. Ось вона його вже проковтнула, автобус рухається по шлунку вниз, а голова змії стає такою ж маленькою, круглою і жовтою, якою ми звикли її бачити.

Якась чортівня. Навіть сонце мені видається за змію. Це просто такі дурні думки, навіяні поганим сном. Треба гарно попоїсти та випити кави. Піду до буфету.

Я й забув про їхні ціни. Ну, можна замовити чаю. П’ю неспішно, насолоджуючись кожним ковтком. По тілу розливається приємне тепло. Настрій не дуже, але набагато кращий, ніж був учора. Тим паче позавчора. Гарна була ідея поїхати кудись, відволіктися ...

... В очі щось блиснуло, мій погляд наштовхнувся на перстень яскраво-зеленого кольору, який я вже десь бачив. Негр в білій футболці; без сумнівів, це той же чоловік, який не встиг на потяг, в якому їхав я. Він стоїть біля віконця каси і про щось говорить з касиром. За ним уже видовжилась черга, люди між собою про щось перемовляються. Звичайно, все може бути, але я внутрішньо напружуюсь і думаю, що робити. Якщо це просто збіг - то нічого страшного. А якщо - ні? Розвертаюсь, іду по невеличкому коридорчику, завертаю наліво і виходжу з вокзалу через боковий вихід, швидко йду до зупинки. Якраз від’їжджає маршрутка, я біжу і на ходу роблю водію знаки, щоб зачекав. Вже всередині озираюся: бачу того ж таки негра, який спустився сходинами і направляється до краю дороги, робить сигнал рукою і до нього миттєво під’їжджає жовте таксі. Моя маршрутка робить поворот і таксі зникає з поля зору, але проходить кілька секунд і таксі з’являється знову.

Що йому від мене треба? Це все пов’язано зі старим будинком? Може він переслідує мене через смерть Макса і Сані? Але ж я не винен. І я не бачив у його погляді злості, тим більше ненависті. Це був погляд людини, яка твердо знає, що робить, погляд жорсткої, впевненої у собі людини. Що мені робити? Може, він просто хоче поговорити? Може, це жарт такий? Ні, я впевнений, що це не жарт, заради жарту їхати хтозна куди? А якщо він хоче поговорити? Тоді вийти з маршрутки і подивитися, що буде. Ні, нирками чую, що треба тікати, ця людина приховує в собі небезпеку.

Але важко втікати на маршрутці від таксі. Вона весь час позаду, і я можу бачити обличчя негра через лобове скло. Він абсолютно спокійний. Більше дивиться по сторонах, з цікавістю розглядаючи маленькі, викрашені у червоний колір, чотириповерхові будинки вздовж вулиці, ніж дивиться на мене. Але коли маршрутка зупиняється, таксі зупиняється також, а потім знову їде.

Ми виїжджаємо на окраїну міста, де будинки одноповерхові, а людей значно менше. По тому, що в салоні залишився окрім мене лише один дідок далеко-пенсійного віку, я розумію, що скоро кінцева. Може треба було вийти десь у центрі, де людей більше, але про це думати запізно. Я вже не обертаюсь - і так знаю, що він їде за нами. Як тільки водій відчиняє двері, я вистрибую і біжу до кущів поміж домами. Зараз перевіримо, наскільки я йому потрібен. Перш, ніж пірнути у чагарник, оглядаюсь, і бачу, як негр неспішно розраховується з таксистом. Не дуже щось він поспішає! Я біжу далі попід якимось забором, потім завертаю, перестрибую через маленький струмок, іду швидким кроком через двори, поки не опиняюсь на вузенькій вуличці. Прислухаюся, намагаючись почути чужі кроки позаду, але нічого не чую. Пригород здається вимерлим, навіть собаки ніде не гавкають. Дивно.

Десь із півгодини я йшов по цій тихій вуличкі, і за цей час мені зустрівся лише гурт дітлахів: троє хлопчиків і одна дівчинка, та гуси одного разу загагакали за забором. Та це вже справжнє село, а не пригород! На перехресті я побачив невелику крамничку, в якій купив батон хліба, ковбасу і пляшку мінералки. Продавщиця, повна жінка середнього віку, відверто нудьгувала у пустому магазині. Я запитав її, як називається район, і вона відповіла: "Городище". Куди йти, щоб вийти на трасу? Вона мляво махнула рукою. Далеко? Якщо на велосипеді, то хвилин десять.

В один бік широка чорна дорога веде до тих самих червоних будинків, повз які я нещодавно проїзджав. В інший бік вона тягнеться дуже далеко, аж до обрію. Мені саме туди.

Я йду по грунтовій дорозі, яка в’ється паралельно шосе біля самого соняшникового поля. По шосе іноді проїзджають машини. Кожного разу, коли я чую позаду рев мотору, я обертаюся, щоб провести поглядом чергову машину. Одного разу я побачив позаду себе машину з клітчастим знаком на криші, але то була біла "Лада", і вона пронеслась, навіть не загальмувавши. Соняшникове поле закінчилося, натомість почався молодий сосново-березовий ліс. Я пройшов ще трохи і зупинився.

До біса! За мною ніхто не женеться, і хай тепер той клятий негр спробує мене знайти, раз він так цього хоче. Звертаю до лісу, і, пройшовши ще трохи, сідаю прямо на сухий килим хвоїнок у затінку великого дерева. У далині чується гул машин, але я, вперше за сьогодні, почуваюся в безпеці. Можливо, просто втомився. Дістаю з пакету хліб, воду, ковбасу, куплені в магазинчику. Без думок щось не обідається сьогодні. А думки тільки про одне: що робити далі? Найперше, що приходить у голову: знову вийти на дорогу та спробувати доїхати автостопом до... Та хоча б куди-небуть.

Немає сенсу згадувати той день і негра в білій футболці. Непогано поїв, непогано було б ще й поспати. Переходжу в інше місце і лягаю на траву. Дуже хочеться спати. Але спочатку краще забратися кудись подалі від дороги. Та я так, трохи покімарю і піду ловити автостопа. Дуже хочеться спати ...

... Я ходжу по добре, зі смаком облаштованому помісті. Якась світська вечеря. Але мене не цікавлять зараз її учасники, познайомлюсь потім. Я розглядую одне приміщення за іншим, з убраної розкішними коврами вітальні переходжу до виконаного у світло-кремових тонах банкетного залу, потім опиняюся в маленькій кімнаті, по периметру якої розвішані репродукції давньоєгипетських барельєфів. Великий позолочений кальян у одному кутку, оббитий оксамитом диван у іншому. Ех, мені би таке багатство, а вже інтер’єр я зможу підібрати краще, ніж тут. По широких сходах, вкритих бордовим ковром, я підіймаюсь наверх, оглядаю спальні. Їх багато, усі виконані в різних стилях. В кожній широке вікно, одне чи два ліжка. Я ходжу довго, дуже довго, дивно, звідки тут стільки місця, не може бути помістя таким великим. І тут хтось із-заду торкається моєї руки. Я оглядаюсь і...

... і відкриваю очі. Бачу перед собою вже таке знайоме обличчя негра. Він в той же білій футболці, в якій я бачив його ще позавчора, а в руці тримає пістолет, направлений мені у груди. Вираз обличчя дещо іронічний, але відображає впевненість і стовідсоткову готовність. Дивиться на мене з цікавістю, трохи нахиливши голову вбік. Ти диви, який допитливий ... Завжди такий?

- Ну, що, поговоримо? - запитує він чистою українською мовою.

А як же тут відмовитись? Мою увагу привертає перстень на лівій руці: дбайливо загорнутий в золото темно-зелений камінь. Я придивляюся і зараз же відвожу погляд. У його глибині ніби палає вогонь, згусток сили, ворожої до мене.

- Тобі справді є чого нелюбити, і навіть боятися цього перстня. Але я не про це збираюся з тобою говорити. План наших дій такий: нам необхідно повернутися в будинок, в якому зовсім в недавно ти побував на свою біду, а далі вже я знаю, що робити. І запам’ятай: це твоїх же інтересах робити так, як я скажу. Якщо ти наважишся на якусь безглузду дурницю, наприклад, спробуєш втекти, я не вагаючись натисну на курок. Зрозуміло? Ходімо, нас чекає таксі.

Він зробив мені жест рукою, в якій знаходився пістолет, щоб я підіймався. Я так і зробив.

- У будинку будемо вже сьогодні, щоправда, вночі. Не ліпший час, але чим раніше ми з усім покінчимо, тим краще.

До таксі ми йшли мовчки. Я в основному дивився під ноги: лісова дорога була нерівною і помережаною сосновим корінням. Я старався ні про що не думати і зараз це в мене виходило.

Таксі жовтого кольору. Цікаво: те саме? Як, взагалі, він мене знайшов? У нього що нюх як у собаки? Згадався темно-зелений перстень і стало трохи моторошно.

- Сідай на заднє сидіння.

Мовчки роблю, як він каже і сідаю за водієм. Мій ворог, а я тепер точно впевнений, що це ворог, сідає поруч.

- Поїхали.

Уже вечоріє. Але ще можна їхати швидко, що водій і робить. Я можу бачити лише сивину у нього на потилиці, іноді зморшкуваті очі, якими він дивиться на мене у своє дзеркало. В них нема ані цікавості, ані злоби. Такий же вираз: він просто робить свою роботу. У мене таке відчуття, ніби мене везуть на страту, але якось боротися, перешкоджати цьому зовсім і не хочеться. Скоро все скінчиться ...

... Все життя як на долонях. Ніщо не повернеться, бо й не може повернутися ні в якому разі. Хоча можливо все-таки може повернутись у якості продовження? Яка вона, мить смерті? Невловима. Ні, я не помру, я буду жити, навіть після смерті. Що тобі від мене треба, хлопче? Мене не можна вбити. Це тебе можна вбити і ти розсипешся як попіл, якого розтерли між долонями. Його підхопить вітер і він зникне навіки ...

... Гарний вечір! Сонце окроплює листя червоним світлом. Червоний - колір крові, а кров лиш солона вода. Ми будемо в домі ще до ранку. Добре, дуже добре. І нічого на мене наставляти пістолет, я його не боюсь ...

Невже під’їжджаємо? У темряві все схоже одне на одного. Ні, справді знайомі місця. Знову вдома. Іронія. Можливо, вона дуже часта супутниця тих, кого ведуть на страту?

- Приїхали, виходь.

Виходжу. Негр затримується, щось говорячи водієві, а я неквапливо повертаю голову у напрямку лісу і посміхаюсь: навіщо кудись тікати, якщо я й так вільний? За будь-яких обставин.

- Ще одна невеличка прогулянка - і ти будеш вільним, як дитя.

Я відвертаюся, щоб він не побачив, що я сміюся про себе. Таксі від’їзжає, і ми залишаємось одні на темній дорозі. З нами лише місяць, і він обдаровує нас своїм привітним холодним сяйвом.

Негр пістолетом підштовхує мене на стежину, яка веде до старого будинку. Я її ледь-ледь бачу, але щораз, коли сходжу з неї, він мене поправляє. Нарешті, виходимо на пустир перед домом. Скоро все скінчиться. Я трошки сповільнююсь і відчуваю поштовх у спину. Цього разу мені не страшно, будинок - мій друг, я хочу в нього зайти. Я йду до ганку. Тут, на відкритій місцині все видно дуже добре.

- Дійдеш до ганку й зупинишся.

Я доходжу, стаю на першу сходинку і обертаюсь. На цей раз негр зрадив собі, на його обличчі я побачив ледь помітний сумнів.

- Підіймайся, - говорить він грубо.

Я підіймаюсь сходами і зупиняюсь перед дверми. Відчуваю, як у спину впирається щось тверде і холодне.

- Заходь.

Я штовкаю двері, і вони дуже повільно, зі скрипом, розкриваються. Чудово, чим більше шуму, тим краще. Заходжу, роблю крок уперед, у темряву, і різко, несподівано навіть для самого себе, закриваю двері. Негр намагався відскочити, але його зачепило. Дивно як він не встиг вистрілити. Він упав на сходи. Його падіння чути крізь двері.

Куди тікати? Нагору? Там є де заховатися. Але я біжу вправо. Із наступної кімнати чую, як вхідні двері сильно б’ють у стіну. Міцний хлопець той негр. Ще одна кімната. Тільки встигаю забігти й зачинити за собою, як лунає два постріли, кулі прошивають двері навскрізь. Звідси ведуть ще одні двері, але я підбігаю до старого комоду з двома видвижними ящиками, відкриваю правий, дістаю пістолет, знімаю із запобіжника і розвертаюся до дверей. Водночас із тим як негр робить перший крок у кімнату, натискаю двічі на курок і ще встигаю помітити здивування, яке з’являється на його обличчі. З великим гуркотом він валиться на підлогу, із пробитих грудей починає текти кров. Я ставлю пістолет на запобіжник і кладу його на місце.