Ende
Щоденник капітана
Кінець -- це завжди початок
Інспектор наосліп дотягнувся рукою до годинника і вимкнув його. За звичкою дуже швидко підвівся,
застелив ліжко, зробив коротку ранкову гімнастику, умився, одягнувся, вийшов у коридор, зачинив за
собою двері на замок і пішов у столову. Починався зовсім новий день.
Щоденник капітана
2:12 PM 12/28/05 Планета на обрії
Так мені захотілося назвати цей запис. Планета справді таки на обрії. Розвідувальні кораблі вже
зістикувалися з Феніксом, а завтра ми всі будемо насолоджуватися ходьбою по поверхні планети,
але зараз мені хочеться написати зовсім про інше: про корабель, а може й ще про щось.
Наш корабель називається Фенікс. Фенікс -- це птаха, яка не скорилася загальновизнаному факту:
вогонь -- це смерть. Вона не вірила, летіла у вогонь і можливо саме тому, що не вірила, відроджувалась.
Був у мене один товариш, художник. Він любив повторювати: "Коли я постану з попелу, то поведу
за собою світ". Він уже помер, давно помер. А хороший був художник.
Фенікс -- нерозумна пташка, бо вона примудрялася згорати у вогні; що з того, що вона потім
відроджувалась.
Наш корабель так само. Дуже влучна назва. Але ж спочатку була назва, а потім вже перший політ.
Як тут не замислитись над зв'язком ім'я-доля. Наш корабель просто таки інстинктивно летить на
вогонь, байдуже що керуємо ним ми. Ім'я управляє нами, скеровує на вогонь, який щоправда кожного
разу має інше забарвлення, або відтінок. Поки що нам вдавалося вилітати з вогню. Так, вдавалося, і
щоразу після того як вдавалося, кожен з нас говорив собі чи й іншим: "це був останній раз". Але
проходив час і кожен з нас говорив собі:"Ні, це розмірене, спокійне життя не для мене, моє життя це
незвіданий космос". Спочатку знаходять один одного члени команди, домовляються між собою,
погоджуються, потім один із них, зв'язується зі мною і говорить ритуальну фразу: "Полетимо в космос".
І я не знаю чого більше в цій фразі: запитання чи ствердження."Летимо", -- говорю я.
8:54 PM 12/29/05 День перший.
Я проглянув те, що написав учора і зразу ж на думку прийшов один цікавий факт: ми ніколи
не даємо назви новим планетам!
Перший день на грунті. Планета досить таки одноманітна й на перший погляд нецікава.
Поверхня повністю покрита каменем і піском, на полюсах, звісно, ще й льодом. І лише поблизу
снігового царства є невеличкі річечки та озерця. Звичайно, нам було б краще зупинитися саме
в цій зоні, але Ел і Мартін наполягли приземлитися фактично на місцевих тропіках, тому що їм
необхідно зробити аналізи саме тут.
Справді, планета як я сказав одноманітна, але лише здалека, якщо ж придивитися... Тут, де
ми сьогодні приземлилися, грунт явно виділяється порівняно з рештою поверхні планети: місцевість
тут рудувата. Ще одна дуже дивна особливість: на рудому грунті чомусь не помічено рослин, і не
тільки на ньому, а й у ~125-км. околі. Ну що ж, вже завтра будуть попередні результати. Сьогодні
ввесь день займався організаційними питаннями, але завтра буде вільний час, тобто буде
можливість як слід прогулятися.
11:50 PM 12/30/05 День другий
Трохи втомився за день, навіть не хочеться що-небудь писати, але все-таки напишу. Аналізи
показали, що грунт рудуватий із-за домішок оксиду заліза, щоправда у менших масштабах, ніж на
Марсі. Але питання чому існує або як утворилось таке відокремлене руде плато, на якому нічого не
росте залишається нерозв'язане, у Ела навіть припущень нема. "Аномалія", -- сказав він. Аномалією
була також повна відсутність будь-яких організмів у грунті, навіть бактерій.
Вже ближче до вечора я досить таки немало побродив. І ось, коли навіть корабля не стало видно я
опустився і набрав у долоні цієї рудої землі, на доторк вона мені здалася дуже теплою, м'якою, навіть,
не побоюся цього слова, ніжною. Потім я сів на землю і почав згадувати: спочатку дитинство, потім
студентство, всі найбільш значні події в житті, аж поки не дійшов до цього моменту. Я зробив один
важливий висновок: хорошого в житті було більше ніж поганого, а значить життя вдається! Коли
повертався до корабля, сонце вже сховалось за хмарами, що при самім горизоні, але навіть звідти
продовжувало посилати свої промені і деякі з них все ж пробивалися крізь хмари і освітлювали землю
слабким присмерковим світлом.
****
Я не знаю який зараз день від прильоту на Планету, і рахувати не хочеться, це не важливо. А от
розповісти є про що, подій було багато. Чому я вирішив продовжити записи?
Тому що сьогодні я наважився випити води з оазису.
Почну все таки по порядку. Новий рік. Випало ж нам приземлитися під самий Новий рік.
Святкували ми добряче цілих три дні, а дехто й більше. Хоча в мене якогось особливо святкового
настрою не було. Але ж треба було бути з командою. Не хочу я описувати як проходило святкування,
є тема важливіша.
Свято пройшло і ми знову взялися за роботу. І тут все пішло якось не так. Справа зовсім не в тому,
що відповідей щодо аномалії ми так і не отримали, навпаки, постало багато нових запитань. Справа,
мабуть, у мені.
Звичайно, кожна людина по своєму особлива, та все ж між членами моєї (хотів би я щоб слово "моєї"
було більш щирим ніж це є насправді) є якась спільність. Коли я ще навчався в школі, не одна людина
говорила мені: будь простішим. Але я сам себе не міг змусити бути простішим. А вони всі я думаю завжди
були простішими. Бути складнішим важче. От я вже згадав три цитати з цього приводу: одну з фільму,
не знаю вже якого, і ще дві з книг. Така тонка іронія, що й не знаю чи вловлю я її через, скажімо, один рік?
Подивився я, що тільки що написав. Щось від цих фраз віє трохи не тим настроєм, який насправді є
у мене зараз. Тільки не сьогодні.
Коли ж я вперше побачив оазу? Здається четвертого числа? Це були просто якісь непевні обриси
на самому горизонті, я побачив їх уночі, коли прогулювався перед сном і тому подумав: це мені просто
здається. Наступного дня я справді нічого не побачив у тому напрямі. Тепер же я думаю що оаза була й
тоді. Я взагалі думаю, що оаза була й у перший день нашого перебування на планеті і до нас, просто вона
складалася із ще тоншої матерії. Увечері, повторюся, здається п'ятого числа я побачив оазу на тому ж
місці, а наступного ранку я його побачив вже удень. Я нікому не став говорити про нього. Тоді мене
спиняла лише моя інакшість, тепер же все говорить про те, що крім мене більше ніхто не бачить оазу.
Вдень (сьогодні) вони мене викликали у наш зал для засідань і висловили наполегливе прохання
залишити це місце і летіти далі. Так, уже перейшли від простих умовлянь до вимагання! Вони праві,
адже ніяких пояснень такої затримки я не даю і ніяких причин залишатися тут немає, крім однієї:
я не хочу покидати це місце.
Як би там не було, а завтра цей корабель повинен звідси відлетіти. Але досить про сумне.
Сьогодні я наважився випити води з оази. Я вирішив попрощатися. У час вечірньої прохолоди я
востаннє вирушив до оази. Мені здалося, що він усе зрозумів. Не було підбадьорливого вітерця, який
до цього часу неодмінно мене зустрічав, старе мудре дерево, яке жило у глибинці оази виглядало
задумливішим, а в невеликому озерці було моє невеселе лице. Оаза стала ще чіткішим. Я відчував на
дотик кору, чув шепіт незвичайних дерев...
І ще раз я кажу собі: досить про сумне. Я сів навприсядки і зачерпнув води. Мої долоні огорнула
приємна прохолода. Я набрав води і випив ковток. Те, що відбулося далі дуже важко описати словами,
але я спробую. По-перше, оаза ожила. Якщо раніше я відчував деяку розмитість, незакінченість, то тепер
це відчуття безслідно зникло. Оаза струменіла життям! Зміни відбулися й у мені самому, мене захлинуло
почуття дивовижного умиротворення. Це було так, неначе я став знову маленьким і переді мною
відчинилися двері у казку. Це відчуття було настільки яскравим, що я захмелів від нього і став пити воду
так наче хотів вгамувати спрагу, яка мучила мене не дні, а роки. І тут я навіть не вирішив, я просто
зрозумів: "Я не піду звідсіля".
Коли я вийшов за межі оази, контраст між нею і оточуючим цього разу дуже різко кинувся у вічі.
Там було напрочуд тепло і затишно...
Я й не уявляю, як вийти з цього становища, але думати про це буду вже завтра -- це буде важкий день.
*Оаза*
Почну записи в цьому щоденнику з того, що скажу як я його знайшов, а знайшов я його щойно, на камені,
на якому зараз сиджу і пишу. Є у мене традиція: кожного ранку(майже кожного) приходити сюди, до цього
каменя, для того щоб продовжити розмову, яка просто не може бути закінчена напередодні. І ось сьогодні
тут я знайшов цей щоденник. Але вчора на камені нічого не лежало. Дивно? Можливо. А можливо для оази
немає нічого дивного. Я вирішив, що раз щоденник тут з'явився, це і буде його місце, тільки кластиму його
під камінь, так він краще вбережеться і від піску і від сонця.
Продовжити я хочу записом розмови, точніше це навіть декілька розмов у одній. Отже, прокинувся я
дуже рано і прийшов у це місце. У цьому місці немає нічого надто особливого, просто воно знаходиться
на схід від оази і тут є зручний камінь. Я присів на камінь, поглянув у той бік, де зароджується новий день
і почав розмову:
"Привіт, радий тебе бачити. Так, я знову прокинувся раніше, щоби першим на цій планеті привітати
тебе і поділитися своїми думками, розповісти про своє життя. Здавалося б, я бачу тебе кожного дня,
але ж ти щоразу інше, нове. Оаза і пустеля старі знайомі. Це спочатку я багато ходив по дивовижному
ковдру із трав, розглядав незвичайні квіти й дерева, відшукував цікавих і завжди доброзичливих тварин.
Потім змінив свою сферу дослідження на пустелю. Але все нове коли-небудь перетворюється в старе.
Протягом дня я стільки раз устигаю надивитися і на оазу і на пустелю; на тебе ж я дивлюся лише зранку
і ввечері. Але ввечері розмова з тобою була б не така цікава, бо вранішні думки молоді і свіжі, вечірні
стомлені, можливо, трохи сумні. Я думаю, наші зустрічі мені ніколи не набриднуть. Я люблю прокидатися
тут, між оазою і пустелею, щоб спостерігати як ти відділяєшся від жовто-гарячого піску і поволі простуєш
вгору, показуючи приклад усьому живому.
Сни бувають дуже рідко, тобто залишаються у пам’яті рідко, але цієї ночі я знову бачив той самий
сон: я бачив воду, багато-багато води, аж до самого горизонту. Така блакитна, як небо. Вода не
знаходиться у спокої, а перебуває у постійному русі, хвилюється, ніби жива. Може справді жива?
Тут немає стільки води: від горизонту до горизонту, тут є тільки оаза, пустеля, небо і ти. Багато
раз я віддалявся від оази, йшов углиб пустелі, поки вистачало припасів, а також ходив углиб оази і
через кілька днів виходив до іншого початку пустелі. Ось такі мої володіння: оаза і частинка пустелі.
Скільки себе пам’ятаю я завжди був тут. Хоча сни показують, що є інші місця, може й на цій планеті,
але скоріш за все на іншій. Чому живу в оазі, Навіщо? Я не знаю.
Звичайно, з одного боку в мене є все для життя: оаза забезпечує їжею, а житло тут зовсім не потрібне
і все ж… я самотній. Так, з тобою я можу поговорити, щоправда тільки вранці.
Навколо мене краса, а це найважливіша річ у світі. Треба вміти бачити красу. Мені подобається ця
пустеля. Заходжу в неї, щоб відчути вітер теплий і прохолодний водночас. Піщаний грунт, який поступово
переходить у пісок, усіяний незвичайними рослинами, що ведуть відчайдушну боротьбу зі спекою. Оаза.
Високі дерева у центральних областях. Й опівдні там стежини росяні.
Як це добре, що я можу насолоджуватись красою і любити це місце, але я відчуваю, що в моєму серці
значно більше любові. Ні оаза, ні пустеля не здатні її вмістити.
Ну що ж, бачу, час закінчувати нашу розмову, а то я трохи піддався меланхолії, але я знаю одні чудові
ліки: пустельний вітер.
Хоч це не має ніякого видимого підгрунтя, але у мене є таке відчуття, що оаза має свій секрет, до
розгадки якого я ще дуже далекий. Все, треба підставити обличчя молодому вітру і йти. Продовжимо
розмову завтра."
***
Сьогодні я таки натрапив на один секрет оази. Тобто це звичайно трапилось учора, але вчорашня подія
настільки значима, що залишається такою свіжою, наче трапилась тільки-що. Я ходив десь у центральній
частині оази, це був уже не ранок але ще не полудень і несподівано для себе вийшов на галявину. Я так і
застиг у напіврусі. Я просто не знаходжу слів, щоб описати свої відчуття, це й неможливо описати Я ніби
вдихав аромат, який складався із якоїсь особливої, високої доброти і тепла, любові до життя і, можливо,
мудрості. Раптом у цьому ароматі роздався голос:
-- Привіт.
Я не став озиратись, бо це не був голос у прямому значенні цього слова. Я дуже швидко відігнав думку,
що це мені ввижається і несміливо(якщо тут можна застосувати це слово) запитав:
-- Хто ти?
-- Я твій друг.
-- Так, я це відчув, але все-таки хто ти?
-- А ти уважно прислухайся. Прислухайся своїм серцем.
І я це відчув, відчув, де центр галявини і побачив свого cпівбесідника. Це було просто старе дерево,
яке нічим особливим не виділялося, але тільки зовні. Ми дуже довго розмовляли і тут я усвідомив як мені
не вистачало спілкування з розумною істотою. Про нашу розмову можна було б написати ще так багато,
що вистачило б на цілий щоденник, але сонце вже піднялося доволі високо, час іти.
***
Я прийшов на галявину. Галявина зустріла мене тим неповторним відчуттям теплоти і
захищеності, яке не відчував більше ніде.
-- Привіт, про що ти думаєш?, -- запитав я після того як вповні насолодився присутнім тут духом.
-- Я думаю про те, що світ навколо змінюється.
-- Світ змінюється, тому що він живе.
-- Так, але зовсім скоро я засну і не зможу з тобою розмовляти, аж поки не прийде весна. Я відчуваю:
у тобі прихована велика сила; думаю ти зміг би зробити так, щоб весна настала вже завтра.
-- Мабуть міг би, я вірю, що міг би, але яка це буде весна? Нічого не можна повторити. Завжди будуть
присутні зміни, можливо й непомітні на перший погляд. Я не вмію бачити майбутнє. Та й чи може бути
весна без зими?
-- А може це тільки виправдовування, щоб приховати несміливість?
--Якщо ти хочеш, хай буде несміливість, але це несміливість порушити закони життя.
-- А знаєш, ти все-таки правий... Я буду чекати весни.
-- І я буду чекати нашої зустрічі.
-- Осінь теж має свою дивовижну мелодію і я думаю, що вона варта того, щоб я її забрав до себе в сни.
***
А ось і вкриті інеєм дерева, які з усіх боків обступили невелике озерце, повне чистої прозорої води.
Проте кільце дерев не надто щільне, особливо зараз, узимку.
Осінь скінчилась, наостанок помстившись затяжною сирістю й ожеледдю. Випав сніг, озерце
вкрилося міцною кригою. Я пішов на зимову риболовлю. Зробив ополонку і став чекати. Раптом з
протилежного боку виникла точна моя копія, яка з зацікавленням дивилася на мене. Я анітрохи не
здивувався, хоча таке трапилося зі мною вперше. Я опустив очі і став слідкувати за поплавком.
Другий я зробив те саме.
-- Навіщо ти прийшов?, -- після нетривалої мовчанки запитав я.
-- Я хотів би те ж саме запитати в тебе.
--Я прийшов сюди ловити рибу.
--Я теж.
--Де ти живеш?
--У цьому лісі.
--Я теж. Як ти думаєш, чому ми зустрілися?
--Щоб поговорити.
--Але я звик говорити з невидимим собою.
--Я знаю.
--Хм! Цікаво, --сказав я.
--Цікаво, --погодився я.
--Добре, тоді я розповім тобі про втому. Втома буває дуже різною. Вона може бути приємною. Це
частіше трапляється наприкінці дня, насиченого хорошими подіями; тоді відчуваєш повноту життя,
його результативність. Ця втома приносить з собою тиху спокійну радість. Є протилежна до неї
втома -- вона супроводжується відчуттям пустки, марності, безцільності --це втома від життя. і,
нарешті, є втома спричинена чисто фізичними обставинами і вона не є ні хорошою ні поганою, вона
десь посередині; це рідкісний вид втоми. Можливо з чимось ти й не погодишся, можливо щось додаси,
але висновок тут напрошується дуже простий і однозначний.
Другий я посміхнувся.
--Є ще один вид втоми --втома від звички. Здавалося б зовні нічого не змінилося, все так як раніше, але
щось не так: вже чомусь не приносить радості те, що раніше приносило, вже не цікавить те, чим колись
так захоплювався. Просто звик. І що найгірше я не знаю як боротися з такою втомою. Може знаєш ти?
--На жаль.., хіба що, знайти щось нове.
--Знайти щось нове…,--повторив другий я і зник
Я почав змотувати вудочки. На гачок не спіймалася жодна рибина.
***
Я знову на галявині, галявині, яка розташована на стежині від зими до весни і над якою витає
загадковий аромат прілого листя; і знову відчуття миру і вікової мудрості, яке взимку відчувається
лише ледь-ледь, чомусь.
--Привіт! Які сни тобі снились?
--Все таки, найбільше сни про літо.
--Але не про весну, отакої!
--Так…
--Знаєш, я ось про що подумав: ти вже так багато прожив на світі і, мабуть, дуже багато знаєш, а
настільки більше залишається і залишиться незвіданого. Так багато знаків питання, від них неможливо
позбавитись, бо вони живуть в мені, а як би хотілося розпрямити всі їх викривлення і перетворити знаки
питання в знаки окликів.
--Це не повинно тебе хвилювати. Більша частина життя складається з відкриттів. Без цього багажу
не зійдеш на гору. Ось коли зійшов, тоді вже можеш і помилуватися пройденим шляхом, і, звичайно,
побачити наступну вершину, яку ще треба здолати.
--А якщо не побачиш?
--Значить це була остання… Кожна людина відправляється у пошуках нового; хто кожного ранку,
хто значно рідше. Але ж усе нове насправді вже було, можливо, з іншими людьми, а, може, і не з іншими,
але вже встигло забутись. Люди складають плани, бо є місце, де писати; в їхньому житті. Плани на
майбутнє, але водночас -- історія про минуле. Усе мине і все вже минуло. Просто з пам’яті стерлось те,
що було. Життя нагадує. Сенс життя -- згадати все. І той момент, коли все згадано це момент смерті.
***
Ця оаза дуже, дуже глибока, я ніколи не дістануся її дна. Вона нескінченний, у ній є місце і для
галявини, і для озерця, і для трояндової долини, і для цілого всесвіту, яким є одна людина.
Зараз я хочу оповісти лише про миттєвість. Але в цій миттєвості розкладене на спектр ціле життя.
Тут завис час, оповитий п’янким запахом тисяч, мільйонів троянд. Кожна, я впевнений, має свій
окремий запах, несхожий на запахи інших, але всі вони злилися між собою й утворили густий
всепокриваючий туман, туман, який неможливо побачити, але неможливо не відчути.
Вже майже літо і я ходжу по нескінченній трояндовій долині. Радію, коли бачу високу чорну троянду
і поруч з нею жовту. Сумую, коли бачу троянду без шипів. Доторкаюся до пелюсток, знаходжу крапельки
роси. Опускаю пальці в маленьке сонячне озерце, підношу їх до вуст і п’ю аромат трояндового серця,
п’ю життєвий сік ранку.
Я проходжу мимо тисяч троянд і так хочеться зірвати одну найкращу, хочеться поколотися її
шипами, які служать ніби-то для захисту, але водночас так боюся піддатися цьому бажанню. Іду далі,
стежка виробляє такі дивовижні зигзаги! Пройдеш кілька кроків і вже загубиш свою власну постать.
…Але небо змінюється і в мені все міцнішає бажання зірвати троянду, хоча й розумію, що не треба цього
робити. Простягаю руку до великої чорної троянди, рука зависає в напіврусі. Раптом, не знаючи чому, стаю
майже впевнений: якщо зірву цю квітку то помру. Прошу пробачення у неї і у всього світу. Підіймаю погляд
на небо, ламаю стебло. Падаю на коліна. Троянда починає швидко, дуже швидко в’янути і висихати.
--Що ж ти зробив, ти ж знав, що помреш. Помреш, коли я повністю зсохну і вітер забере мене з рук твоїх.
--Так, я це знав.
--Хто зірве найкращу квітку у своєму житті, приречений на смерть, --говорить вітер, заберає з моїх рук і
кидає в повітря тисячі рудих піщинок, що колись були трояндою.
*Інспектор*
Інспектор Галактичного бюро розслідувань Джеф Спендер відкинувся на спинку крісла, кілька
секунд посидів так нерухомо, нарешті закрив щоденник. Щоденник був трішки потертим, світло-зеленого
кольору і на ньому не було жодних написів. Інспектор припідвівся і поклав щоденник на інший, теж без
написів, але куди більш потертий і від того колір його, який очевидно був таким же, змінився на
блідувато-жовтувато-зелений.
"Два щоденника, і надто мало слів, так мало зрозумілого, наче капітан і сам від себе ховав те, що не
хотів говорити іншим. Як тут розібратися? І чи всій наявній інформації можна довіряти? Що взагалі є
реальність, а що уява, і чи існує чітка межа? Ні, так далі не піде. Логіка, суха логіка, наскільки це можливо.
Які в мене є беззаперечні факти? До таких, звичайно, не можна віднести щоденники капітана."
Інспектор відкрив шухляду стола, взяв із стопки два чистих аркуші паперу та олівець, який лежав поруч.
Джеф Спендер чомусь полюбляв писати олівцем. Один аркуш він відклав убік, на другому ж зверху
по центру великими літерами написав слово: "Факти".
"Перше. Уже пройшов один рік і два місяці(428 діб) з тих пір як екіпаж Фенікса востаннє виходив на
зв'язок. На цій планеті згідно з теперішніми і попередніми дослідженнями Фенікса пройшов приблизно
один місцевий рік і один місяць. Зміна пір року відбулася. Фенікс приземлився влітку. Взимку на цій
широті температура за розрахунками не опускається нижче +5 по Цельсію.
Друге. Всі дослідні дані, записані капітаном у щоденнику першого і другого дня підтверджені
теперішніми дослідженнями.
Третє. Тіло капітана знайдене у центральній частині аномалії, причина смерті -- фізичне виснаження.
Смерть настала приблизно 7 місяців тому.
Четверте. Корабель разом з усім екіпажем безслідно зникли. Не знайдено жодних слідів перебування
Фенікса на планеті.
П'яте. Другий, пізніший щоденник знайдено поблизу тіла капітана. Перший щоденник, знайдений на
межі аномалії, трохи присипаний піском, отже пролежав досить довго, але скільки сказати неможливо.
Нарешті шосте. Ми пробули тут тиждень і ніхто оазу не бачив.
Все. Не варто поки-що заповнювати другий листок, припущення є лише припущеннями."
Інспектор поглянув на наручний годинник, який по приземленні на планету був переведений на
місцевий час. "Починає вечоріти. А чи не піти прогулятись, за прикладом капітана?" Джеф Спендер
підвівся, підійшов до шафи, вийняв і одягнув легкий плащ, підійшов до дверей, обернувся і кинув
короткий погляд на стіл, там лежали два щоденники і два аркуші паперу -- ці речі в даний момент його
хвилювали більше ніж інші. Інспектор вийшов у коридор і зачинив за собою двері. Його каюта хоч і була
за розміром такою ж як у інших учасників експедиції, але ближча від усіх до виходу з корабля.
По дорозі до виходу жодної людини він не зустрів, а от одразу біля трапа він побачив Стівена, механіка.
-- Привіт, Стів.
-- Добрий вечір, інспекторе, як розслідування?
-- На місці, все ще на місці.
-- Що ж у Всесвіті безліч таємниць і всі їх не розгадати. Навіть я на своєму віці астронавта вже
був свідком кількох таємничих подій.
-- Але намагатися розгадувати потрібно.
-- Так. До зустрічі, інспекторе.
...Коли повертався до корабля, сонце вже сховалось за хмарами, що при самім горизонті, але навіть
звідти продовжувало посилати свої промені і деякі з них все ж пробивалися крізь хмари і освітлювали
землю слабким присмерковим світлом, та як не вдивлявся інспектор в напрямку до центру оази,
розгледіти його він не міг.
***
-- Доброго дня, інспекторе, ви як завжди пунктуальні.
-- Доброго дня, капітане, це обов'язкова риса інспектора ГБР.
Капітан ледь-ледь посміхнувся.
-- Чи є якісь новини стосовно вашого розслідування?
-- На жаль, нічого. І я не знаю чим можна тут зарадити.
-- Що ж... Як ви гадаєте, ми можемо повертатися на базу?
Після невеликої паузи інспектор відповів:
-- Так. Не всі таємниці можуть бути розгадані.
-- Так. Я зараз же віддам наказ готуватися до відльоту, завтра пообіді ми покинемо цю планету.
У кімнаті став роздаватися сигнал будильника, спочатку слабо, потім все сильніше, капітан ніяк
на нього не реагував.
-- Капітане, у вас годинник дзвенить.
-- Ні, інспекторе, це ваш.
Anfang