|
Алтагір
Алтагір... Що я пам’ятаю про той перший відпочинок, який був у далекому дитинстві? Непевне, я можу сказати одне: той відпочинок на мене справив надзвичайно приємне, яскраве враження, таке, що я конче захотів повернутися. Я дуже добре пам'ятаю музику, якою мене зустріла база відпочинку. Я не можу назвати хто її виконував і яку ця пісня має назву, але якби мені знову поставили цю пісню, я би сказав точно:"це вона". Також дуже добре пам'ятаю як я дивився фільми. Фільми показували пізно ввечері, краще сказати уночі. Людей запускали у невеликий зал, звичайно, за певну плату, ставили відеокасету і по простому телевізору показували кіно - це здебільшого були бойовики або фільми жахів, здається лише один день був спеціально виділеним для комедій. Двері залишали відчиненими, мабуть, щоб не було душно. А я собі вмощувався під деревом у невеликих заростях, якраз навпроти телевізора і спокійно дивився, що з того, що до екрану було метрів зо двадцять...
Так, там було тепле привітне море, сонце, морське повітря, ну і незвичне "столове" харчування, але про все це я сьогодні пам'ятаю досить таки неясно, швидше здогадуюсь. Усе, що залишилось у пам'яті виразно це музика, фільми, які тепер постають як певна незбагненна абстракція і оце відчуття чогось доброго, щемливого, яке живе в мені й понині.
...І от нарешті повернення... Ніби повернення в дитинство, хоча це не зовсім так.
Я приїхав напередодні того дня, про який було домовлено. Зайшов до адміністратора. Був він низьким, чорноволосим і, як виявилося, жвавим чоловіком. Як годиться, я вручив йому в подарунок хорошого вірменського кон'яку та коробку цукерок. "На жаль, залишилось тільки одне вільне місце", - сказав він, подав мені ключ і визвався сам мене провести до кімнати. "Дивно, - подумав я, - але може людина просто хоче пройтись".
..."Я вас познайомлю з тією людиною, з якою ви будете жити під час відпочинку. ...А, так, графік у нас такий: сніданок - о дев’ятій, обід - о тринадцятій тридцять, вечеря - о вісімнадцятій . О двадцятій всі бажаючі можуть випити стакан кефіру з булочкою", - говорив він, а ми в цей час уже йшли подвір'ям."О двадцять другій годині на території бази проводяться кіносеанси, он у тому приміщенні,-показав він,-там можете ознайомитись із розкладом. Ну от і все; інший час у ваших руках."
Ми дійшли до ненового, простого в архітектурному плані триповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. "Сезон же в розпалі..."-подумав я. Адміністратор постукав у двері з номером 326. "Так",-пролунала відповідь і ми увійшли. У кімнаті був чоловік років тридцяти. Адміністратор потис йому руку.
"Знайомтеся,-сказав адміністратор,-Олег Миколайович, - і показав на незнайомця, - Сергій Дмитроович, - і показав на мене. "Вільних місць немає,-сказав він, трохи здвигнувши плечима. Ці слова мали б призначатись комусь із нас, але дивився адміністратор чомусь у вікно. "Бажаю добре відпочити в нас і якщо щось буде потрібно, звертайтесь", - сказав він і вийшов.
Лише тепер я затримав погляд на чоловікові. Він був доволі кремезний, мав русяве, коротке волосся, по спортивному зі смаком вбраний. Він подивився убік дверей, де тільки-но стояв адміністратор і сказав: "Через десять хвилин вечеря, так що швидко розпаковуйтесь і підемо.
...За п'ятнадцять хвилин ми вже були у столовій бази відпочинку. Як справжня літня столова вона мала великі скляні стіни, так що можна було бачити, що робиться зовні. Столова була обсаджена або, краще сказати, обросла деревами. Здебільшого це була туя та маслина, корінна жителька цих країв. Лише з боку входу був вільний простір - там був квітник із звичайних, непретензійних квітів -чорнобривці та майори.
На вечерю була ностальгічна манна каша і чай з хлібом та маслом. "Не густо", - подумав я. "Вечерю віддай ворогу", - недоречно згадалося одразу за цим.
- Вам тут подобається?-запитав Олег.
- Так, - промовив я і подивився на море, малесенький шматочок якого все ж таки було видно поміж дерев.
- Ви любите море? А я вже встиг звикнути - все-таки чотирнадцять днів уже відпочиваю.
-- То вам лишилося всього лиш сім днів?
- Так.
Тим часом я розправився зі своєю порцією манки - у Олега залишалася ще майже половина.
- Піду, попрошу добавки.
І мені не відмовили. Повага до цієї бази відпочинку в мене одразу зросла.
Ми попили чай - я з хлібом та маслом, Олег від своїх відмовилась. Ми вийшли на подвір'я.
- Ви хочете піти на море?,- запитав Олег?
- Ні, ще надто рано.
Я також трохи здивувався, відчувши в собі це небажання йти просто зараз, але разом з тим я дуже хотів, щоб перша, близька зустріч з морем відбулася пізніше, при заході сонця.
- Я хочу піти он на той мис,- показав я поглядом на косу, край якої ховався в димці та морі. До тої коси вела грунтова дорога, яка вилася вздовж берегової лінії, геть від селища Алтагір, ледь не в самому кінці якого й розміщалась наша база відпочинку.
- Можу я піти разом з вами, я таких довгих прогулянок ще не робив..?
- Якщо хочете...
Море шепотіло поряд і поки ми йшли його голос змінився. На самому початку, коли ми вирушили, його голос був весело-мрійливий, у кінці ж він став більш сумовитим, все-ще мрійливим, але в цій мрійливості вже виразно було чутно правдиву життєву суворість. Чайок помітно поменшало. Вечір впевнено вступав у свої права - на півдні сутеніє значно швидше. Вітер став сильнішим і прохолоднішим, його прохолода була приємною на доторк, він добре доповнював наповнену тишу природи. Ми йшли вдвох назустріч морю та ночі. Коса була пустинною, спочатку вкрита травою, потім піщана. Нарешті ми дійшли до самого її краю. Було вже зовсім темно. Тонкі морські хмари кидали свої тіні прямо на воду. Під небом кружляли дві останні спізнілі чайки. Олег зупинився за два кроки до кромки води і далі пішов я сам. Я зайшов у воду і торкнувся долонею моря. Це було зовсім нове для мене відчуття. Я пам'ятаю, що тоді, в дитинстві його точно не було. Я відчував море зовсім по іншому. Той я вже помер, помер назавжди. І Всесвіт дивився на мене теперішнього, а я відчув його заспокійливий погляд.
І тоді я нарешті впав у обійми моря і легко поплив, поплив до горизонту.
|
|
|
