Небо без хмар

Розділ 1

Це був звичайний перехожий, який літнього вечора завітав у маленьку непримітну кав’ярню, розташовану на розі двох невеликих вуличок. Він на мить зупинився, роздивляючись зал, і направився просто до столика за яким сидів я.
Він запитав, чи можна присісти, я відповів, що так. Він сів і мимохідь зазначив, що сьогодні був жаркий день, і я так само погодився. Підійшов офіціант і запитав, що він хоче собі замовити. Він замовив каву „Під каштаном” – за назвою кав’ярні – і медове тістечко. Коли принесли його замовлення, до запаху кави, яку пив я, додався легкий запах мускатного горіха. Він сказав, що дуже любить поєднання смаків меду і кави. Я відповів, що також, просто сьогодні вирішив спробувати бізе.
Мій співрозмовник представився – його звали Іван, він жив і працював недалеко від кав’ярні, у нього була художня майстерня. Я так і подумав, що він може бути художником, як тільки побачив його довге волосся та й у вбранні його щось було від художника. Він сказав, що доволі часто сюди заходить і бачив мене вже одного разу – два дні тому.
Він запитав мене, чим займаюсь я. Я також представився і відповів йому, що зараз у відпустці; пишу книгу. Іван зазначив, що я - неговірка людина. Я відповів, що так і подумав, що й справді вподобав цю кав’ярню насамперед через те, що вона маленька, затишна і в ній завжди мало людей.
Іван пив каву великими, я би сказав, експресивними ковтками і так само експресивно їв медове тістечко. Він допив каву і сказав, що в майстерні його чекає незавершена картина – білі лілеї у темряві ночі. Він додав, що вибачається, що порушив мій спокій і було цікаво познайомитись, але йому треба йти. Я запевнив його, що він ніскільки не завадив і мені було приємно познайомитись. Він пішов, а я замовив собі ще одну чашку чорної гіркої кави і бізе.
Коли я вийшов, були глибокі сутінки, горіли ліхтарі, небо було хмарним і ледь-ледь світлим. Я пішов до помешкання, в якому зупинився на час відпустки і зараз мені був до вподоби стишений ненав’язливий сутінковий гомін невеликого містечка.

***

Рано вранці я вийшов на терасу, повільно випив стакан джерельної води, насолоджуючись вранішньою прохолодою і тихим гомоном, не гіршим за сутінковий. Ну а потім, почав писати.
Підійшла господарка, принесла сухого мускатного вина і шоколад. Вона похвалилася, що сьогодні на сніданок буде камбала. Я сказав, що дуже люблю камбалу. Ми трохи посиділи, п’ючи вино і розмовляючи про рибу і про те, в якому приготуванні вона найбільше смакує.
Потім я продовжував писати, поки мене не покликали до сніданку. Їли за іспанським звичаєм мовчки, зате під час чаю господар смакуючи розповідав мені про свою нічну риболовлю. Був майже повний штиль, але улов видався хороший.
По тому я вийшов у сад. Хотілося трохи пройтись. У саду росли розкішні кущі жасмину, також був виноградник і невелика ділянка м’яти. М’ята одразу ж доторкнулася прохолодою до кутиків моїх уст. Я зупинився біля неї ненадовго. Кущі жасмину стояли відквітлі, виноград був ще зовсім зеленим. Над містечком панувала спека. Я прогулювався садом у затінку дерев і мені чомусь пригадалося, як учора я йшов вечірньою вулицею, мимоволі слухаючи обривки розмов. Усі розмови були такі прості, такі заземлені і часто це були різного роду суперечки. Між чоловіком і дружиною або між сусідами чи просто знайомими. У жодній розмові немає щастя, подумав я. ...а таке, яке було в троянди Екзюпері? Та ж вона його не відчувала, хоч були всі підстави. Хіба ж можна мати щастя не відчуваючи, не переживаючи?
Сонце потроху почало пробиратися крізь листя дерев. Я знову пішов на терасу і сів у своє улюблене крісло. Будинок мав дві тераси. Хазяїн та хазяйка скоріш за все були на іншій. Я зробив два ковтки вина, закрив очі і перенісся в ту частину своєї повісті, яку написав сьогодні.
Я прокинувся від того, що хазяйка злегка торсала мене за плече. Вона сказала, що вибачається за те, що розбудила, але вже п’ята година. Я подякував. Хазяйка запросила мене на вечерю.
Після вечері я ходив на концерт. Коли вийшов із залу, побачив як мені на зустріч ішла відома письменниця, Мій погляд ковзнув по шкірі її відкритого плеча, не залишивши ні найменшої подряпини. Вона легко і поважно пройшла повз. За тим я ще зустрів художницю, яку трохи знав. Вона носила величезні сережки. Ці сережки й були найвизначнішою рисою її зовнішності. Якби мене попросили описати її обличчя, скоріш за все я б не зміг цього зробити. А от сережки – легко: великі, позолочені з місяцем молодиком у центрі. Вона кудись поспішала. Ми привітались і я вийшов на подвір’я. Був вечір, але ще надто видно і це приносило деяке розчарування. Я люблю після концерту виходити у ніч, найкраще у сніжну, зимову ніч. Настрій тоді особливий. Музика надає ночі якоїсь чарівності. Усі розходяться, в основному мовчки, думки у кожного з нас різні, але всі ми однаково йдемо окрилені почутою музикою.
Нині ж до ночі залишався час і я вирішив знову піти в ту саму кав’ярню, вона знаходилась не так далеко. Як тільки я переступив поріг, одразу ж побачив учорашнього співбесідника-художника. Іван Родіонов, як я дізнався перед концертом. Сьогодні він виглядав якимось задумливим. Я зупинився, вирішуючи підсідати до нього чи сідати за вільний столик. Але тут він помітив мене і його лице стало майже таким, як учора. Він покликав мене за свій столик.
Цього разу я замовив собі каву і медове тістечко, а він пив каву і закінчував уже шоколадне тістечко. Я подумав, що поєднання кави з шоколадом теж дуже люблю. Цікаво, наступного разу він замовить собі тістечко з горіхами, а я шоколадне? Я примітив, що він виглядав задумливим, коли я зайшов. Він сказав, що думав проте, що його білі лілеї насправді схожі на тонкі обгорілі дерева. Я запитав його, що він робить так далеко від Росії. Він відповів, що в Росії йому просто стало нічим дихати. Іван різко змінив тему розмови і ми говорили про мене, про те, чим я займаюсь. До самого прощання він знову був таким, як увечері вчорашнього дня.
...Ми попрощалися й розійшлися, а вночі мені снилися обгорілі в білому попелі берізки, які стриміли із води, а над болотом слались клуби білого туману.
Я прокинувся дуже рано і в першу чергу подумав: „Як взагалі можна любити болота?” Потім за звичкою став писати і в моєму творі була спека і було море.

Розділ 2

Прийшла хазяйка з двома келихами вина і шоколадом. Ми випили по два ковтка і вона попросила прочитати щось із повісті, яку пишу. Я взагалі-то не люблю читати комусь свої твори, тим більше цей був не дописаний. Але я прочитав уривок і хазяйка сказала, що їй дуже сподобалось, написано красиво і що можливо краса врятує світ. Я подумав про себе, що краса не може врятувати світ від потворності, бо без останньої й сама не може існувати. Я подякував хазяйці, ми ще попили вино, а потім я продовжив роботу.
Після сніданку я пішов прогулятись до моря. Прогулянки понад морем я люблю чи не найбільше. Люблю йти по піску на який раз по разу накочуються хвилі. На короткий час зринають чіткі сліди на вологому піску і я точно знаю, що вони мої - людям взагалі подобається бачити чіткі сліди за собою.
Час наближався до полудня. Людей було небагато. Небо затягнуте димкою, тому було не так спекотно. Берегом ходили чайки. Мені назустріч ішов хлопчина, який пропонував купити у нього великі морські мушлі. Далеко в морі біля самого горизонту виднілись два вітрильника. Я дійшов до невеликого мису, де не раз бачив рибалок, але зараз нікого не було. Я постояв на великих каменях, які поступово занурювались у воду, і пішов назад.
„Які смачні тут продаються груші”, - подумав я, з’їдаючи третю останню грушу, куплену по дорозі. Я згадав фразу, зронену кимось із знайомих вчора перед концертом, що перший раз він завжди особливий, тому що перший. Я вже й не міг згадати, чого стосувалася ця фраза. Але я ще тоді подумав, що у світі є надто багато того, що ми не можемо спробувати навіть уперше. Але ось сьогодні мені вдалося подивитися ніби вперше на здавалось би знайомі речі: на вітрильник, на морську даль, на свої сліди, на хлопчика, що продавав мушлі. У мене ніби відбулося нове знайомство зі старими друзями. Зараз, на зворотному шляху вже щось змінилось, але це тепер не важливо.
Я зайшов до крамниці, встиг якраз перед закриттям, купив шоколад до вина і поспішив додому. Я відразу віддав шоколад хазяйці, потім піднявся на терасу. Я подумав, що це дуже добре, що я люблю піші прогулянки.
Увечері, коли сонце перестало надто сильно пекти, ми пішли до моря з хазяїном і хазяйкою дому. Ми взяли з собою корзину з їжею та вином і пішли на не дуже людне місце. Там ми багато плавали, потім з апетитом їли. Поверталися додому, коли була вже справжня ніч. Але було дуже світло – яскраво світив місяць, а також тьмяно світилось море. У плечах я відчував втому. А коли ліг спати і майже заснув, то подумав, що сьогодні провів хороший, майже ідеальний день.

Розділ 3

Цього ранку я тричі зрадив собі. Доволі пізно прокинувся, замість вина випив стакан молока, а потім пішов у місто замість того, щоб продовжувати працювати над повістю. У місті було не надто гамірно. В основному, ніхто нікуди не поспішав. У повітрі витав аромат свіжої випічки поблизу невеликих пекарень та прилавків. Неширокі й нерівні вулиці вивели мене до центральної частини міста. Тут було кілька маленьких фонтанів, парк і лави. З іншого боку парку лунала скрипка. Я пішов на її звук. Грав хлопчина років чотирнадцяти. Грав, хоч і не досконало, але натхненно. Я подумав, що митці й справді віддають часточку себе своєму творінню. І це не вишукані слова, це просто правда. Я минув центральну частину міста і пішов далі, віддаляючись від моря, туди, де ще не бував. Місто швидко марніло. Так сильно воно було прив’язане до моря. Невдовзі я вийшов до поля винограднику. Поле було дуже нерівне. Далі йшла густа лісосмуга і, мабуть, наступне поле. На звисаючу гілку сіла пташка, зовсім близько до мене, і стала співати. Я постояв кілька хвилин, слухаючи її і дивлячись на неї. Потім пішов повільно у зворотній шлях. Трохи шкода було покидати таку співачку. Коли я дійшов до наступного дерева, пташка перелетіла на нього і заспівала. Я зупинився, міркуючи: випадковість це чи ні. Я знову трохи постояв, послухав і пішов далі. Біля наступного дерева все повторилося. „Можливо їй подобається моя яскраво-синя сорочка?” - подумав я, - „Або їй просто подобається, коли її слухають”. Згодом пташка зникла, коли людський шум став більшим.
...Після сніданку я став читати, принагідно правлячи свою повість, поки звично не задрімав.
Коли мене розбудила хазяйка, ми сіли пити чай зі смачними булочками, аромат яких я, мабуть, чув уранці.
Я вирішив завітати до Жанет – знайомої художниці. Вона запрошувала мене при нагоді. Я піднявся до себе й переодягнувся в білі бавовняні штани та білу бавовняну сорочку. Я постояв трохи на ганку у тіні дикого винограду. З моря було чути віддалений крик чайки. Зрештою ступив на залиту сонцем акуратну гравієві доріжку, що вела від дому. Жанет жила не далеко – хвилин десять пішки.
Вона відкрила двері. Посміхаючись ще до того, як вони відчинилися повністю. Ми привіталися одне з одним. Вона сказала, що рада вітати мене у себе вдома. Я відповів, що мені дуже хотілося побачити майстерню художника і я радо скористався з цієї нагоди. Жанет також приїхала сюди на відпочинок і тому взяла з собою тільки дві роботи. Всі інші картини були написані вже тут. Було цікаво побачити паризьку вуличку із особливою атмосферою, яку вдалося передати художниці. Поруч трьох чайок, які прогулюються біля самої смуги води. Також на картинах були уже тутешня вуличка, морські пейзажі та ескіз рибалок.
Зайшла подруга Жанет і ми вже втрьох пили чай з ванільними булочками та абрикосовим джемом. Опісля я попрощався з подругами і подякував господині за гостинність. Я повертався додому у гарному настрої.
Хазяйка сказала, щоб я зачекав, поки вона складе мені з собою вечерю. Я сів у вітальній у плетене крісло. Тіні в саду стали помітно довшими. Потім узяв корзинку з вечерею, яку принесла хазяйка і пішов на те місце, де ми були вчора. Я багато плавав і коли повертався, так само світив місяць і шуміло море. Я ліг спати і довго не міг заснути. Мені заважали то побачені картини, то шум моря.
Розділ 4

Я прокинувся доволі пізно, випив гарячого чаю і сів працювати. Бажання писати було багато, але при цьому мало що виходило. Зі мною вже так бувало. Емоції переповнюють серце, залишаються німими і їм все ніяк не вдається вилитись у слова. Врешті, я відклав папір, відкинувся на спинку крісла і віддався прислухуванню до криків чайок, які мене так відволікали до цього.
Я сам спустився за вином. Потім ми розмістилися з хазяїном та хазяйкою на терасі і я їм розповів про мої відвідини майстерні художниці, а хазяїн сказав, що море прекрасне не тільки влітку, але й узимку, хоча це вже інша, більш сурова краса.
Далі був сніданок і прогулянка берегом. Потім я пішов у кав’ярню. Коли зайняв вільне місце, то подумав, що найкраща кількість відвідувачів окрім мене це три – тоді є багато вільного місця для думок, або просто насолоджування кавою і в той же час кав’ярня зовсім не здається пустою. Я почав розглядати кав’ярню і тут зрозумів, що вже трохи звик до неї і встиг втратити її чіткі риси. Кав’ярня була дуже затишною. Цей затишок по-перше створювало те, що ставні її були весь час закриті, на стінах і біля буфету горіли свічада, на столах свічі, всі меблі були добротними, товстими, різьбленими, темно-коричневими. Офіціанти тут завжди були готові прислужитися, але при цьому в них не відчувалося суєтності. А ще – кава, будь-який вид якої тут дуже смачний.
Я подумав про те, що вчора Жанет сказала, що вона хотіла б написати мій профіль, бо він є наче прикладом, еталоном профіля відпочиваючого. З уст художниці було дуже приємно чути такі слова.
Я вийшов із кав’ярні й пішов до Жанет, як і було домовлено між нами. Потім разом ми пішли до моря поблизу центральної частини міста, щоб Жанет написала мене під час початку заходу сонця.
Я сидів на декоративній лавочці неподалік від моря і підставляв свій профіль під мазки художниці. Сонце поволі опускалося і врешті із золотистого стало яскраво-червоним. Жанет сказала, що ескіз готовий і що картину вона завершить пізніше у майстерні.
Вона зібрала речі, упакувала ескіз, а я не попросив дозволу на нього подивитися. Зпамість цього я попросив дозволу доторкнутися до її сережки і вона дозволила.
Обід навколо місяця молодика був широкий і на ньому були виямки зір. Сам місяць і обід не були гладенькими, вони були помережані рельєфом і в мене одразу ж виникло порівняння з морем під час штилю, коли дме дуже тоненький вітер.
Я допоміг Жанет занести речі у майстерню. Потім ми розпрощалися і я пішов додому. Коли йшов, я бачив як небо стає все темнішим, а тіні дерев поволі розчиняються в сутінках і ще я бачив як з моїм наближенням перша мерехтлива зірка розгоряється над морем.

~~~~

Після сніданку я піднявся до себе і швидко зібрався. Я брав із собою зовсім мало речей. Хазяйка запросила мене приїжджати до них наступного року. Я сказав, що мені в них дуже сподобалося і я хотів би повернутися. Потім я подивився в бік моря. Звідси його було видно лише тонку смужку на горизонті. Було ясно, хмар не було, лише над горизонтом небо було затуманене і я подумав, що всі ці дні небо було без хмар.

Каталог художніх творів
Додав: Sehrg
Переглядів: 1683 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Зробити безкоштовний сайт з uCoz-->