Коровай
Український коровай

Хто не знає свого минулого,
той не вартий майбутнього.
Максим Рильський

Український народ постійно поглиблював своє світосприйняття. Передаючи від покоління до покоління набутий життєвий досвід, він відкривав закономірності розвитку навколишньої дійсності, виявляв взаємозв’язок багатьох природних явищ і подій. З сивої давнини випливають ідеї гуманного ставлення до природи, її багатств, збереження цілісності навколишнього середовища. Знання народного календаря дають змогу людині відчути себе часткою живої природи, а саму природу - як найважливішу умову і єдине середовище життя.

Традиції, звичаї та обряди українського народу різноманітні за призначенням, змістом, характером, функціонуванням і впливом на людину. Вони відображають українську дійсність, національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях.

Народна культура, втілена в традиціях, звичаях та обрядах, лежить в основі сучасної української національної культури. Це найдорожчий скарб, який допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках, розвиватися та вдосконалюватися.

Завдяки духовності народних традицій, звичаїв та обрядів, кожен українець прагне з честю дотримуватися духовних заповітів батьків, дідів і прадідів, добрими справами утверджувати свій родовід.

Скарби моральності традицій, звичаїв та обрядів концентрують у собі знання з народної філософії, астрономії, метеорології, біології, математики, медицини, кулінарії, зокрема хліборобської справи.

Народження, родина, весілля, рід – ці поняття супроводжують людину потягом усього життя, розкривають її моральну та духовну цінність. Від роду до народу – такий природний шлях розвитку людини, формування її патріотизму, національної самосвідомості.

Прихід весни, оранка й сівба, догляд за культурами, збирання врожаю, підготовка до зими, Різдво - це основні етапи річного циклу життєдіяльності людини, відображені в обрядах народного календаря. Таким чином, обрядовий цикл свят поділяється на дві групи: сімейні й календарні. Невід`ємним атрибутом українських свят є народна обрядова їжа. Святкова або церемоніальна їжа – це не лише засіб задоволення життєвої потреби людини, а й невід`ємна форма спілкування та єднання, що несе сильну символічну суть. Найпоширенішими стравами, що збереглися з прадавніх часів і є досить поширеними в наш час, є калита, калач, коровай, кутя, паска, узвар.

Із давніх часів хліб був особливо пошанованим в українців. Хліб вважався святим, шанобливе ставлення до хліба відбивають і народні прислів’я: «Хліб – усьому голова», «Без хліба суха бесіда». Випікання хліба було своєрідним обрядом. Діжу, яку використовували для випікання хліба, називали пікною, ставили на покуті й накривали вишитим рушником. Хліб обов’язково стояв на столі теж прикритий рушником, а біля нього – сіль. Хліб не дозволялося класти на стіл перевернутим. При хлібові в хаті не можна сваритися та вживати лайливі слова. Чоловіки не мають права їсти в шапці.

Хліб здавна є символом добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків у народі виробилося ставлення до нього як до священного предмета. Розділити з іншим хліб означає подружитися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей - цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу. Традиції, пов’язані з хлібом, який уособлює повагу до праці й людини праці, кращі моральні засади взагалі, продовжують жити й тепер. Окрасою всіх свят і обрядів є хліб.

Найпоширенішим обрядовим хлібом є коровай. Його використовують при святкуванні обжинків. Жнивний цикл – це поезія хліборобської праці. Обжинки завершують обрядовий календар. Мета – закликання врожаю на наступний рік. У врожайному циклі, як і в самої природи, є два найвідповідальніші періоди: початок і кінець. Початок – це засів ниви навесні, а завершення – обжинки. Це веселе свято для хліборобів. Святково одягнені селяни виходили на ниву, ставали обличчям до сходу сонця. Чоловіки скидали шапки. Всі гуртом просили в Бога благословення: «Дай, Боже, в час добрий, в доброму здоров`ї пожать і на той рік діждать».

Перший сніп скосити доручалося комусь із дітей. Мати брала колоски жита, пшениці, вівса, перев`язувала червоною стрічкою. Цей сніп називали «колядою» або «дідухом» і зберігали на покуті до Різдва, потім зерно виминали і сіяли з новим посівом. Обряд засвідчував невмирущість, безперервність життя в природі. Завдяки обряду обжинків батьки передавали своїм дітям любов до хліборобської праці, прищеплювали відчуття поезії, краси життя й природи. Як і будь-яка важлива робота в нашого народу, жнива проводилися толокою. Це була складна праця, а виконувалася радісно, з піснями. Обжинки закінчувалися завиванням «бороди». Для «бороди» брали парне число колосків (20 - 30), заламували на схід сонця, зерна висипали в розпушену землю. Саму «бороду» перев`язували червоною стрічкою, прикрашали квітами. Між колосками ставили воду й клали хліб. Жертва приносилася Велесу – богу худоби. З останніх колосків жита сплітали вінок – символ сонця – й клали його на голову найспритнішій і найгарнішій дівчині, яку називали княгинею. Вона несла вінок до села й передавала його господареві. Вінок, останній сніп, обжинковий коровай символізують безперервність життя. Кожна толока завжди закінчувалася щедрим частуванням женців. Веселощі та пісні продовжувалися на подвір`ї господарів. Серед святкових страв найпочесніше місце займає обрядовий коровай із нового врожаю. Тепер усі пісні й примовляння присвячуються йому:

Він шишкастий і рум`яний,
Ліг на вишитий рушник.
А на тому короваї – солі білої дрібок.
Коровай прийшов із поля,
Це не тільки коровай,
Це наш щедрий урожай!
Пахне сонечком він красним
І промінням теплим, ясним.
Пахне полем, колосками,
Цей хороший коровай.
В ньому труд і тата, й мами,
Що збирали урожай.
Працьовитими руками
Пахне красень коровай.

Великодній коровай (давньоруська «баба», або християнська паска) має обрядове значення: пробудження природи, магічне сприяння плодючості полів, худоби й людей. Великодні короваї задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями – крашанками (писанками), які є символом життя. Для великоднього короваю тісто замішували на маслі, сметані, яйцях, олії, цукрі, добре розмішували й ставили в тепле місце сходити. Готовий коровай прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком, обов’язково освячували в церкві разом із крашанками (писанками) та іншими великодніми стравами.

Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з трипільської доби (знахідки модельок печей, статуетки жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль і в обряді випікання священного хліба).

Коровай використовують і в сімейній обрядовості. Взагалі, хліб є одним із найголовніших атрибутів. Із хлібом ходили старости, хлібом благословляли молодих на подружнє життя, зустрічали й проводжали наречених, ходили до сватів. Весіллям відзначали появу нової сім`ї. Справляли його у вільний від польових робіт час: від Великодня до Трійці – весною, від жовтня до кінця листопада – восени, від Різдва до кінця лютого – взимку.

Весілля – це своєрідне дійство, де першими персонажами були молодий і молода, навколо них – інші дійові особи: дружки – подруги молодої, які на весілля одягали молоду, заплітали їй косу, одягали вінок, співали величальних пісень; бояри – друзі молодого, які супроводжували його на весіллі; світилки – дівчата, які тримали свічки під час вінчання. На весіллі звучали пісні, виконувались театралізовані сценки, промовлялись побажання, прислів’я та приказки. Весільний обряд складався із 5 етапів: 1) сватання; 2) заручини; 3) підготовка до весілля; 4) власне весілля; 5) понеділкування. Напередодні весілля випікали коровай – обрядовий хліб, що символізує багатство, добробут і щастя молодої сім`ї. Вважалося, що весільний коровай може мати кожна людина тільки один раз у житті. Коровай не випікався, коли хтось одружувався вдруге. Одруження без короваю називалося вечіркою, а не весіллям. Тільки з весільним короваєм одруження вважалося чинним для громади. Багато магічних дій і повір`їв пов’язано з короваєм. Весільний коровай – це великий круглий хліб, прикрашений зверху шишками, голубками, жайворонками, качечками. Під середню шишку клали срібну монету, щоб молоді були багатими.

Коровай бгали гуртом, щоб молоді прожили весь вік у парі, запрошували парне число коровайниць, тільки тих, хто був щасливим у шлюбі. Спекти треба було гарний коровай. Коровай випікати можна було тільки в четвер, п`ятницю та суботу вранці. Колись його випікали і в молодого, і в молодої, а з кінця дев`ятнадцятого століття – тільки в молодої. Кожна з коровайниць приносила з собою миску борошна, молоко, масло, яйця. Раніше коровай випікали з двох половин – нижньої з житнього й верхньої з пшеничного борошна, що символізувало радість і сум, свято й будень життя людини. Замішування та випікання короваю супроводжувалося виконанням пісень і приспівок, в яких висловлюється побажання молодим щастя й достатку:

Світи, Боже, з раю нашому короваю,
Щоб було виднесенько красити гарнесенько!
Ой, піду я погуляю, стану подумаю:
Чи мені воду брати,
Чи коровай, може, бгати.
Кучерявий піч вимітає, -
Вермянка в піч заглядає:
В щасливому місці
Короваю сісти.
Ой, піч, піч на стовпах,
А діжу носять на руках,
Пече наша, пече!
Пече наш коровай легше!

Ввечері виймали з печі коровай, обгортали довгим рушником і клали на стіл. Спекти коровай запашний, смачний і гарно прикрашений вважалося честю для коровайниць. Він був дарунком молодій і молодому від родичів.

Під час весільного обіду відбувалося обдаровування короваєм. Крім молодих, шматками короваю наділяли членів родини, близьких родичів. Забути когось вважалося великою неповагою. Хор дружок і світилок славив молодих, яких батьки благословили почесним короваєм:

Ой славляно, славляно,
І на столі поставлено.
Як на небі місяць ясний,
Так на столі коровай красний.
Як на небі з зіроньками.
Так на столі з квітоньками.
Ото тобі, Марусюню,
Вірная заслуженько.

Народна їжа відзначається великою стійкістю традицій, часто навіть більшою, ніж інші види матеріальної культури. Потрібно збирати й поширювати рецепти давніх страв, звичаїв, пов’язаних із харчуванням наших предків, адже в них простежуються особливості, зумовлені природніми умовами, господарською діяльністю, особливостями сімейного побуту українців.

Зроду-віку існував тісний взаємозв’язок: батьки передавали в спадок своїм дітям навички до праці й поведінки та добру пам'ять про себе; діти ж зобов`язані були дотримуватись і розвивати родовідні звичаї. Так створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам`яті.

Кожна родина має дотримуватися заповітів батьків і дідів: ґрунтовно знати рідну мову, вивчати історію народу й родоводу, жити за принципами народної моралі.

Уклали Л. Харчук, С. Харчук