Щоденник неправильної вчительки
МАРИНА ПАВЛЕНКО
ПЕРШОКВІТНЕВЕ МОЄ ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ
Щоденник неправильної вчительки
До закінчення інституту лишалося два-три місяці. Пора було напитувати собі роботу.
А тут саме школа №*** підшукувала вчительку для другого класу. Роздумувати? Вагатися? Ні, тільки згоджуватись! І то — негайно!
Мені, спасибі, пішли назустріч: дозволили поєднати навчання з роботою. А ще — сім'я, манюня донечка...
Нізащо не пережила б такого вдруге. Тоді ж навіть диплом отримала з відзнакою!
5.04.96, п'ятниця
Перший, неймовірно тяжкий тиждень у школі минув. Аж не віриться: невже минув?
Я так чекала п'ятниці! Думала: якщо дочекаюсь, то поважатиму себе.
Дочекалась. Мій педагогічний стаж — один тиждень.
І я себе вже поважаю.
...Мені пророкували: не витримаю. Від цього класу дві вчительки відмовились. «Виженуть з ганьбою, з тріском, згадаєш мої слова», — шепотілося за спиною і недобрими поглядами посилалося мені вслід.
«Усе може статися, — виправдовувалась я перед собою і перед ними, — але вибирати не доводиться!»
Першого квітня писали міні-диктант. «Перше квітня — день розігрувань, — диктувала я. — Святкують його ще з сивої давнини...»
— Я не буду писати! — кидає ручку й падає на парту Олег. — Не можна обманювати людей!
Не звертаю уваги. Попереджена: Олег — великий «скандаліст».
«Особливо популярний він у Данії, Швеції, Норвегії, — мужньо продовжувала я. — А в Англії.»
Раптом хтось чимось (навмисне чи ні)"зачепив Ярослава — найтовщого в класі. З брутальною лайкою хлопчик збирає свої книжки і вискакує за двері.
Про Ярослава мені не казали нічого, але все й так зрозуміло: його з класом не мирять саме габарити.
Директор не любить, коли учні під час уроків блукають — цього я начулася! Кидаю все й біжу навздогін:
— Вернися!
— Вони за мене краще пишуть! — несподівано викрикує.
— Але ж ти... але ж ти дуже гарно читаєш! Як ніхто в класі!
Подіяло: хлопець милостиво повернувся на місце.
А ми вже пишемо твір-мініатюру: «Побрехенька». Діти, схоже, не звикли до такого і чого лиш не понаписували!..
Додому йшла в сльозах, розмазуючи по обличчі залишки інститутських методик та педагогічних теорій і рожеві патьоки оптимістичних ілюзій.
— Це в нас уже третя вчителька на «іспи-танії»! — гупали в голові слова котрогось із другокласників.
І, здавалося, шелестів довкола прихований зловтішний сміх.
Наступного дня одягла на обличчя незворушну крицеву маску. Закріплюючи вивчене про дієслово, я нищила їх усіма мислимими и немислимими його часовими формами. Немилосердно змушувала множити одноцифрові числа на трицифрові. Жорстоко заповнювала їхні голови щораз складнішими задачами. І хоч би тобі натяк на усміх!
Тиша в класі.
До кінця уроків тиша!
Та на останньому всім одночасно закортіло до туалету. Хто вчив нас, як бути в такій пікантній ситуації? Саме тоді, як одна групка заходила до класу, а інша, в порядку черги, виходила, зазирає... Директор!
Марно було потім щось пояснювати: в його очах як учитель я вже померла!
Але перед учнями виклала незаперечне (хоч, певне ж, дуже непедагогічне!) правило: до туалету — тільки на перерві! А на уроці... Для цього є штанці!
Засміялись. Проте на уроці нікуди ніхто вже не просився. І штанці, на моє велике щастя, в усіх лишилися сухими!
Урок української мови відвідала Завуч. Ба ні — пані Завучка!
Після уроку її зауваженнями я списала дві сторінки. А стільки ж готувалась!..
— Скажіть, будь ласка, найголовніше, — питаю насамкінець, — чи був ще коли-небудь у когось такий страшний урок, як у мене щойно? — і сльози непроханим водоспадом канули мені з очей.
— Чому ж? У вас був непоганий урок! А сльози... Перші п'ять років я теж плакала, а тепер ось — відмінник народної освіти!
Не вельми втішена, виходжу в коридор. Куди сховати заплакані очі? Це ж усі вчителі з мене глузують!
«Учителі! — на повний голос вигукую мовчки. — Ви, такі зараз ідеальні, спокійні, само-впевнені... Скажіть, чи було й з вами таке? Отакі перші дні, отакі перші уроки, отаке страхіття?!.»
Не відповідає ніхто.
...У їдальні, куди я повела своїх після уроків (ох, ще ці їдальні!), якась кухарка простягнула мені печиво й склянку чаю.
— Візьміть! От побачите — все налагодиться.
За безконечний день це були, здається, най-потрібніші слова.
— З усіх учительок, що в нас були, теперішня найкраща! — витираючи дошку, розказує комусь Іра.
А я ж їй «трійку» поставила!
Тим цінніша для мене її маленька (чи велика?) похвала!
Але після уроків — ще й інститут. На кафедрі під час заняття, поки студенти малюють, викладачі ріжуться в шахи й бурчать на життя.
«Ви! Ледацюги! — вигукую в душі. — Хоч день хтось із вас працював у школі? Отакі з нас і вчителі, як із вас викладачі!»
Шкода, що не ставлять пам'ятників ... тижням. А то б я йому поставила - першому своєму Вчительському Тижневі!
21.04
Другий був кращий. Дихнуло навіть сірими буднями. У щільному розпорядку шкільного дня не залишилося місця для свіжих думок, ні часу, щоб розслабитись. Хіба що на мить піднімеш очі до неба й прошепочеш: "О, Господи!"
Яким чином приваблювала я дітей з вулиці колись? Просто брала аркушика та олівця й малювала. Цього вистачало, щоб викликати захват. Але тепер я показувала в класі готові роботи і — ніяких вражень.
Отож у четвер на позакласному читанні беру крейду й кумедними кривульками виводжу на всю дошку назву теми: «Смішні історії». А поруч малюю шалапутку Малу Бабу Ягу з однойменної казки Пройслера.
— О, наша вчителька — художниця!.. —-прокотилося по рядах.
Тут саме заходить пані Завучка.
— Гляньте, гляньте! Наша Дарина Іванівна сама! Сама намалювала! Це Мала Баба Яга, але наша вчителька намалювала її сама! От яка в нас учителька!..
Після уроку математики начальницькі зауваження вислухала вже без сліз.
Ростемо ж ми, гей?
На сімнадцяту — батьківські збори. Батьки в цьому класі, як мене остерігали, навіть за учнів куди страшніші! Вбираю найсимпатичнішу кофточку та найприємнішу усмішку. Про дітей намагаюсь розповідати з гумором. Усі регочуть, аж падають. Прошу допомоги, бо що ж я без батьків? Натякаю, що не збираюсь конкурувати з попередніми вчительками, хоч працювати - старатимусь. При цьому здалося мені, дехто хотів заперечити, але я повернула розмову на інше.
Розійшлися в доброму настрої
Наступного дня учні радо бігли мені на зустріч: вочевидь удома дали візу: до "третьої вчительки на іспитанії" ставитись прихильно.
Потроху, по кілька хвилин, викроюю для читання "Малої Баби Яги". Очі в дітей стають тоді такі уважнющі!
— Ви так гарно читаєте! — чується в тиші чийсь голос.
На прощання вітаємо один одного з Великоднем. Ярослав підходить і вітає мене окремо. Світлана простягає пошиту нею іграшкову жабку.
— Це вам для вашої донечки!
Після Великодня на моєму столі з'явилися перші весняні квіти. Стривайте, зате куди поділася дисципліна? За вихідні розвіялась, як дим, а я ж за неї так воювала!
— Пишімо дату!
Але... Який жах: слово «шістнадцять» з буквою «т» в першому складі? Чи без?
Гортаю зошити з попередніми записами — ніде ніякої підказки!
— То як же, діти, пишемо? (Як? Як?) От і неправильно: треба без «т»! Чому? (Справді, чому?) Бо в нашій мові в таких словах відбувається так зване спрощення: щастя — щасливий, шість — шіснадцять!
Переконала: всі написали «спрощено». Та я все одно сумнівалась! Удома розгортаю словники один за одним, а вони — як змовились: «шістнадцять» і тільки! Як же свою помилку тепер визнати?
Якийсь київський театр привіз «Трьох поросят». Мушу йти з дітьми на виставу. Мені хоч плач: коли тепер зошити перевірю? Ще й вистава така собі. Але то для мене. А для дітей...
— Там Вовк, не йди туди, Нуф-Нуф! — аж здригався в розпачі малолітній глядацькии зал.
— До мене, Ніф-Ніфе! — рятували глядачі нетямуще порося.
Коли ж Вовк необачно збіг зі сцени, його мало не розтерзали!..
О, наївне моє дитинство, де ти?..
Побувала на уроці в своєї молодої, та вже уславленої колеги. Сиділа й пристосовувала по-чуте-побачене до свого класу. Все-таки починати найкраще з першого класу, а не як я.
Проте саме на цьому уроці перестало мені муляти злощасне «шіснадцять». Це коли діти під учительчину диктовку записали : «В церкві Дзвонять калакала».
Еге, та я не єдина така неграмотна!
Мене покликали до пані Завучки. Що сталось? У кабінеті за материною спиною стояв мій Олег. Та ще й чогось ображений такий!
— Розповідай, Олежику, те, що ти мені розповів, — ніжно проказала мама.
— Ну, що? — почав хлопець. — Вона (це про мене!) говорила, ніби я бомж, ніби я ніщий, ну, і вообше. Тепер мені навіть на люди показуватися стидно!
Я оніміла. Та і як на таку відверту брехню Реагувати? Хто повірить, що я взагалі таких слів, як «бомж», тим паче «ніщий», ніколи не вживаю? І що саме на бідності ніколи в класі не наголошувала — ще б чого?!
Сцена була настільки безглуздою, що ледве «дограли» її до кінця.
Виходячи, пані Завучка (теж — по-материнськи!) натякнула, що «отаке воно собі нічого не поробиш». Головне — вдавати, мовби нічого не сталося.
«Взяти б тебе за шкірку та об стіну головою!» — пульсувала в мені не вельми педагогічна думка щодо Олега.
Але я «вдавала», мовби нічого не сталося Та ні читати їм казки, ні малювати на дошці Малу Бабу Ягу мені вже не хотілося.
Перша педрада. Сидимо в заячому трепеті від самого передчуття появи Директора. Поруч зі мною — моя колишня однокласниця, а тепер колега Наталя Савівна. Ой людоньки, вірші катає!
— Ти ще й на це знаходиш час та натхнення? — не витримую.
Наталя багато чого мені розповіла б, але зайшов Директор. Я сіла собі рівненько, затулила рота і ліве, що від Наталі, вухо.
5.05.
Приходила Олегова мама. Перепрошувала:
— Це я сама обізвала сина бомжем і ніщим, щоб закликати до дисципліни! Ви вже не сердь-тесь, будь ласка!
— З вас буде вчителька! — такий висновок зірвався з уст пані Завучки після чергових відвідин мого уроку.
— Я тут під дверима трохи послухала Ваш урок! — похвалилась одна з моїх «доброзичливиць» (вона добре знала мій клас і найголос-ніше кричала, щоб мені його не довіряли). — Ви знаєте ...Тиша така! Молодець, дали з ними раду!
— О, це ви самі таке гарне вишили? — чую комплімент від самого Директора.
— Ви такі гарні сьогодні! - так інколи відповідають на моє «Доброго ранку!» діти. Взути каблуки, трохи підмалюватись — і їм нічого більше не треба.
...Але коли бачать мене поза школою, назустріч не біжать. Як мали б до улюбленої вчительки бігти.
Нарешті заявився на урок сам Директор.
Підготувала і цікаві повідомлення, і картки, і детальний конспект, а проводила природознавство неначе в іншій реальності, від чувала, що діти поводяться не зовсім так, але, як уві сні, не могла змінити нічого. Адже мій клас Директора в себе на уроках не бачив ні разу. Для дітей він був звичайним і зовсім не страшним лисим дідусем в окулярах.
Для мене ж це означало крах.
Отже, на уроці:
— Не було елементарної дисципліни!
— І куди ви спішите? За все підряд хапаєтесь, а пуття немає!
— Немає конкретності!
— Немає наочності!
— Признатися, не чекав од вас такого!
— Оцінок наставлено через край!
— Правда, хоч був аналіз відповідей! Та ще ото народний календар... Цікаво придумали, хай би собі був.
— Ідіть, Дарино Іванівно, до побачення! І пам'ятайте: ми тут, щоб учити вас, а не щоб лякати! З вас іще буде вчителька!
Ні! Ні! Ні! Не буде, мабуть, з мене вчительки! Стараюсь, а нічого не виходить!
Але дітям за їхні вибрики — я їм дам!..
— Розбір мого уроку був уп'ятеро їдкіший, ніж у тебе! — Наталя Савівна, як і завжди, безшумно постала переді мною.
Я глянула на неї так, мовби запитувала: як вона взагалі ще живе?
— Ти його не боїшся?
— Чому ж? З переляку аж сіла, як він до мене прийшов.
Ми не договорили, бо (ох, ці дзвінки!) я знову мала відроджуватись із попелу і, ніби нічого не сталося, знову йти на урок.
Олега другий тиждень не видно в школі. Подейкують, ніби вкотре завіщось на мене образився, а тому й сидить удома.
Це — в його стилі. Але який стиль поведінки обрати мені?
26.05.
...Стою посеред класу. Математика, здається. Щось так старанно пояснюю!
— Мамо! Мамо!
З якого це часу учні стали мене величати мамою?
— Ма-а-амо!
Ти диви! Це ж я сплю, а моє рідне чадо захотіло серед ночі «копотику».
Неповороткими пальцями намацую спочатку чашку з компотом, тоді — вимикач, пів на четверту! Ще маю трішечки сну!
Так моя робота перетинається з моєю сім'єю.
— Ти щаслива, бо вже працюєш! — зітхають однокурсники після невеселих балачок на тему «Куди після інституту?»
— Не переживайте: директор мене скоро вижене
— Не вижене, що ти! Ми тоді всі разом до нього підемо заступатись за тебе!
— Не за мене заступатись, а заступати місце! — каламбурю
Це йде урок, ой, пара з малювання, на яку пригналась. провівши свої уроки.
Так моя робота перетинається з моїм навчанням.
Людоньки, вони бігли! Бігли, бігли до мене, побачивши на вулиці! Дві учениці! З радісними криками!
Вони бігли до мене! Бігли! Бігли!
А в школі — як у школі. То мене сварять (причому перед дітьми!): «Чому не чергуєте в перерві?» То вже я на дітей сварюсь: «Бачите, вами незадоволені, як ви до уроку готуєтесь.
— Директор, відвідавши ваше природознавство, сказав: «Не буде дисципліни — позбавлю її роботи!» — пригрожує пані Зав) Бідолашна, вона вже й згадати боїться, що колись на моїх уроках посміла знаходити позитивне!
— Учись краще, бо тебе не переведу наступного класу! — це вже я погрожую комусь із малих ледацюжок.
Так і живемо.
— А чому в мене «два» з самостійної?! Олегів голос повен праведного гніву.
— Що заробив, те й маєш! — намагаюся бути незворушною.
— А я з вікна викинусь!
— Якщо клепки не вистачає, то — будь-ласка! — ледве тамую роздратування.
Не встигла оком змигнути, як у розчиненому навстіж вікні тільки спина майнула! Кінцівки мої з жаху потерпли, а серце на якусь мить перестало битися. От і все!..
Самими очима наказала двом хлопчакам перших парт мчати донизу. А сама, долаючи смертельний переляк, виглянула з другого поверху.
...Стоїть, «герой», живий-здоровий. Обтрушується.
Однокласники сміються: «Таки довів, що клепки не має!»
...У якому посібнику знайти розв'язок подібної ситуації?..
Тепер уже щоранку вони (діти) радо біжать мені назустріч. А найперший серед них — оте брехло, отой Олег! Він же найпершим і дисципліну порушує!
Урок відвідала група студентів з викладачкою психології. Не набагато від мене старшою, до речі.
Сидить, записує. Недоліки занотовує. Хоч сама в школі не працювала ні дня.
— Ти відєла етіх студєнтов? Второй курс! — ділиться на перерві своїми страхіттями.
— Ти бачила цих учнів? Другий клас! — у тон їй відповідаю.
Що складніше: другий курс чи другий клас?
Але, спасибі, учні перед студентами старались. І сиділи, як миші. Воно і я була спокійна: пішов на користь урок природознавства!
«Спасибі», «спасибі». В нас уже й папка з цими словами завелася. До неї потрапляють зошити, в яких і домашні, і класні роботи написано на «5». Скільки тоді радості в очах «іменинників»!
— Дарино Іванівно, а чому ви під час бесіди про здоров'я не згадали такої хвороби, як фольклорі
— Дарино Іванівно, ви кажете, що при абзаці треба відступати від краю на один палець. Я покладу свого вказівного, і місця для слів майже не залишається! Просто біда з цими абзацами!
Читання вони люблять понад усе. Математика для них найтяжча. Втім, чи не мої симпатії даються взнаки?
Найкращі дитячі твори зберігаю: чудовий стимул для подальшої творчості!
Щоб глибше пізнати учнів, запропонувала твір: «Ніхто не знає, що я...» Олег і тут мене спантеличив: «Я впустив у клітку з пташкою кота, — «смакує» хлопець у творі. — Кіт з'їв пташку, а батькам я сказав, що виміняв її у хлопців за те, щоб не били мене...»
Перевіряла і ніби знову бачила себе в кабінеті пані Завучки. Схотіла щирості? Тішся тепер!
Але яку ж поставити оцінку?
В інституті — заліки, екзамени. Ще на кілька годин скоротила нічний сон.
— Бог ти мой! Ти же била лучшая студентка за всьо сущєствованіє пєдінстітута! На што перевелась! — і ставлять... «5».
Це вже було над мої сили!
У школі — ремонт. Його, звісно, робила я - разом з матерями. А ще збори, педради, оцінки, звіти...
То чи диво, що день останнього дзвінка видався найщасливішим?
А може, й тому найщасливішим, що «мої» мами втнули, як я дізналась, ось яку штуку: пішли до Директора і просили, щоб у їхньому клас, вчительку не міняли. Як я зрозуміла навіть назвали мене «висококваліфікованим спеціалістом».
Що відповів Директор — не знаю. Та важливіше, мабуть, інше: чогось таки домоглася!
Оберемок подарованих квітів несла додому з переконанням: для вчителя щасливішого дня бути просто не може!
20.10.
Напевне, це правда, що, як тільки справи більш-менш налагодились, не зовсім удатні друзі відходять на задній план. Так я й про тебе забула, мій безталанний зошите. Але не хочу вкотре підтверджувати всякі там заяложені аксіоми.
Отже, я — керівник З-А класу. Тобто в тих самих дітей, що й торік.
Тих самих? Трохи вони змінилися. Колеги твердили, що за літо розледащіють. Ні, наче. Навпаки, вчаться навіть охочіше!
Ми звикли й притерлись одне до одного.
Справді?
Ну, Олег, наприклад, більше не падає на парту, коли щось не по його, і не вилітає з вікна другого поверху, коли з контрольної погана оцінка. А от огризатись не перестав. І до однокласників, і до мене. Тільки часто хворіє. Коли провідала, мама не без гіркоти сказала: ніхто з однокласників не заходив. Обережно перенесла цей докір у клас. Що ж у відповідь?
— Бо вредний! Б'ється, всіх обзиває... Не хочемо до нього йти!
Я їм про дружбу, про взаєморозуміння... Та навряд чи переконала: на місці дітей і я не пішла б. Нізащо!
Я так його й не полюбила.
Пишемо диктант. Слово «його» нотую на дошці. Нагадую: «Це для Юрка і Сашка» (вони постійно плутають букви «й» — «ї»)- Відразу бачу як Юрко щось у диктанті виправляє. Але Юрко - за першою партою. А Сашко з останньої вголос дивується:
— Дарино Іванівно, як ви аж сюди бачите,
що я помилився?
Таки ж помилився!
До речі, саме Сашко на комплімент пані Завучки (у її голосі стало знов забагато цукру): «Яка у вас гарна вчителька!» відповів басовито: «Ага! Щодня - в новій блузці!»
Взяла на урок малу донечку. Ах, скільки було в класі радості! В один мент перед нею з'явилась гора цукерок, печива, олівців! Хоч на уроці й панувала підозріло-ідеальна тиша, а відчувалось, одначе, що всі нишком спостерігають за малою. Вона ж собі малювала на дошці крейдою: для дворічної дитини заняття нове й цікаве. Але коли вона ще й прокоментувала: «Мамусенько. бачиш, я писяю (пишу)», то я мало під парту не сховалась, а клас вибухнув реготом.
Побувала в колеги на відкритому уроці. Багато чого побачила повчального. І все ж ця вистава... Проте, коли поцікавилися моїми враженнями, лише подякувала й похвалила.
— Авжеж, якщо репетиції до уроку два тижні проводити!.. — зневажливо кинула пані Завучка, вийшовши з класу.
А щойно до небес її підносила!
То чи потрібні такі уроки?
29.10.
Оце-то новина: Олег виїжджає!
І просто новина: в однієї з ненайздібніших учениць (кажучи м'яко) народився братик. її мама за час вагітності ні разу чарки від себе не відсувала й коли б хоч день була тверезою.
А комусь доведеться вчити її синочка...
Основні «рецензії» на мої уроки з боку пані Завучки:
— Урок поганенький!
— Діти слабенькі!
— Урок методично невірний (себто неправильний)!
Усе це сприймаю вже звично, як «Добрий день!»
Хоч раніше плакала!
Можливо, через відсутність Олега (прости мене, Господи!), але працювати в класі — море задоволення!
Тільки от Михайлик... Такий розбещений, такий неслухняний... Неприємний такий... А головне — підсвідомо відчуваю в ньому внутрішній опір щодо мене. Як там нас учили? «Завантажуйте дітей суспільно корисними справами, щоб вони полюбили себе й відчули свою потрібність».
З матерями обклеювала на зиму вікна. Кілька разів попросила Михайлика: то карту віднести в географічний кабінет, то дошку вимити, то...
Карту віднесено в мить ока. Дошку вимито разів десять!
Отоді, мабуть, і почала танути крига між нами, коли, витираючи дошку, Михайлик признався:
— А мені б оце тільки природознавство щодня! Щоб про зірки, про планети, як ото розказуєте! О! Оце мені цікаво!
На природознавстві справді цікаво. В уважно-моторошній — з мурашками за спиною — тиші я й сама для себе відкриваю, що Земля — кругла, не без остраху поринаю в безодню чорних дірок і ніяк не можу повірити, що на полюсі люди ходять догори ногами.
Але все одно вітався Михайлик холодно сухо, майже беззвучно.
Якось лишила після уроків — намалювати портрет до свята Іменинника, а там і ділення повторити. За вирази брався з готовністю. Ще з більшим ентузіазмом позував для портрета А наступного дня — ще здалеку: «Дарино Іванівно, добрий день!» Усмішка — до вух. Невже крижана стіна розтанула назовсім?
Чемно попросилася на урок до пані Завучки.
— Тільки цей клас у мене слабенький (які ж тоді класи в її розумінні не слабенькії), і ви побачите, що у відмінках вони орієнтуються не дуже... — ніби аж виправдовувалася жінка, яка, до слова, на до-обрих п'ять хвилин ще й спізнилася!
...Ну, що сказати. Ото є прислів'я: «Хвалилася синиця запалити море». Ні, багато було повчального, але... Не така вже й висока дисципліна, невиправлені помилки у визначенні відмінків, мовний суржик... — і я вмію критикувати! Звичайно, подумки.
— Велике спасибі! — уголос промовила.
У відповідь же вислухала семихвилинну лекцію-повчання про те, де б на її місці помилок могла наробити я.
— Учіться! — закінчила пані Завучка вже при моїх учнях. — А то у вас усе ще не так!
Як мовиться — приїхали!.. Мабуть, недарма кажуть про надміру заповзятливих учительок: «Учителяться!»
15.11.
На Юрка ми зі Світланою намалювали вчора карикатуру: Юркова читанка — необгорнута, пошарпана, зашмульгана — скаржиться гарній читанці на своє животіння. Скільки перед тим говорилося Юркові, скільки в щоденнику писалося - мов об стіну горохом! А з я'вилася карикатура — хлопчина тут-таки приніс книжку підклеєну й обгорнуту!
Робимо на художній праці маски з пап'є-маше. Мало хто вірив, що з пластиліну і старих газет може вийти щось схоже на омріяну тварину чи Бабу Ягу. Марійка не витримала:
— Щось як придумаєте, Дарино Іванівно. Таке важке!
— Якби, — авторитетно заперечує Віталик - це придумала Дарина Іванівна, було цікавіше. А це не вона придумала — бач, яке нудне!..
25.11.
Свято Осіннього Іменинника. Сталося так, що й відкласти було годі, й готуватись ніколи: всього один день!
Ярослав, і так не надто охайний, прийшов, зашнурований у куртку по самі вуха: «Мені холодно». А йому — на святі програму вести!
— Що ж, — зітхаю, — коли змерз, то не роздягайся.
Та після першого уроку по класу прокотилось обурене:
— Він куртки не скидає, бо прийшов у краватці!
— Чому ж ми боїмося показати себе гарними? — кажу. — Чому хизуємось поганим, а не хорошим, Ярославе?
Умовляти не довелось: куртка відразу опинилась на вішаку, а Ярослав постав перед нами в довжелезній та широченній, із біло-синьою смужкою, краватці. Ясно, що з «батькового плеча»!
В повітрі зависла небезпечна сміховибухова тиша. Але — о щастя! — вголос не засміявся ніхто (я теж!), і хлопець гордовито сів за парту.
Свято провів блискуче. Всі були настільки захоплені, що краватку забули геть-чисто.
Лиш мама шепнула невдоволено: «Казала йому: светра візьми!» — «Ні, тільки з краваткою, бо я ж програму веду!»
— Нічого! — відповідаю. — Усе — як і мало бути! Чудово!
Що робити з нестандартними двієчниками? От Сашко. Вже як надряпає своїм страхітливим почерком! А помилок! А що вже усно!
— Якого роду слово «вікно»?
Думав, думав. Тоді:
— Е-е... ну...як його... Ага: дитячий рід!
— Ставте йому «З» й по всьому! Він дурний! — пані Завучка не сприймає заперечень. — З таким почерком і такими помилками!...
...А він же на уроки читання найцікавіші ілюстрації приносить. А який спостережливий, скільки прислів'їв знає!.. Тільки от читає...
Високий, не по літах серйозний і відповідальний (завжди мамі скаже: «Тобі важко, нехай понесу я!..»), Сашко викликає незмінну симпатію, але ж вічно між «трійкою» і «двійкою».
Хоч раз би йому «4» поставити!
Відкритий урок давав сам Директор. Ще перед тим наслухавшись епітетів на зразок «незрівнянний, великий педагог», я й уроку чекала «незрівнянного» і «великого». На обговоренні похвали й компліменти лились медовими ріками, аж я остаточно заплуталась.
Напевне, такого високого рівня уроки мені ще рано відвідувати!
Оповідання із "Читанки" дітьми сприймаються загалом дуже добре. особливо - зі щасливими кінцями. Тоді й самі такі щасливі!
За прикладом Дениска з Гуцалового оповідання "Перебите крило" теж спитала в дітей:
— А ви? Маєте за душею якісь негарні вчинки — "гріхи"?
Опустили голови: мали!
— У мене, — почав Ярослав, - є двоюрідний братик двох років. Він часом такий вередливий! І тоді... тоді я лупцюю його!
— А я, — затнулась Юля, — я... Ну, в мене «гріхів» мало. Ото тільки... ненароком наступила на ногу своїй сестричці...
— Поганий вчинок, — усміхаюсь, — це коли нароком!
— Ага, ну, тоді ось... Я... Я ту ж.саму сестричку якогось разу... навмисне по лиці долонею... Ну, вдарила тобто...
— А ми, — підводиться Сашко, — з одним хлопцем стояли на горбі. Він, здалося мені, хотів мене зіпхнути, а я взяв та й зіпхнув його!..
Іще про відкриті уроки. От була на одному — на математиці: вищий пілотаж! Скільки ж треба готуватися! Скільки не погуляти зі своєю дитиною, не прибрати в квартирі, не зварити, не випрати, — щоб тільки досягти аж такої майстерності!
Ні, це неможливо!
29.12.
— Мені мама каже переводитись у сильніший клас, а я й не подумаю! Нам тут усім разом так добре! — каже відмінниця Ніна.
— Це правда! Наш клас — найкращий! — підхоплює невиправна двієчниця Оленка.
А від Ганнусі чую:
— Головна різниця на нашу користь — що в них нема такої вчительки, як у нас.
Діти схвально загули, і було нам разом і радісно, і затишно.
4.02.97.
Але пані Завучка припасла для мене дещо інакший новорічний «презент»:
— Мене (і Директора!) непокоїть, що у вас аж надто висока успішність! Доведеться провести нові контрольні, бо ваші оцінки явно завищені!
Вона кричала на мене й далі (хто їй перед цим зіпсував настрій?): і за те, що на педраді сіла далеко від "своїх" (деякі. одначе, так і не стали для мене "своїми"), і за те, що класний журнал на перевірку здала зарано, і ... А тоді раптом чомусь пересмикнулася в усмішці й закінчила привітно: "Ну, ви ж розумієте Дарино Іванівно!"
Ті зауваження поступово зблякли тільки з початком третьої чверті. Тим більше, деяке «завищення» оцінок себе виправдовувало;
— Ой, — хвалиться Сашкова мама, — раніше до книжки сина бучком гонила, а це всі канікули сам читає! «Четвірка» його окрилила!
— Чому так? — філософствує Марійка. — На канікулах до школи наче й не хотілось, а тепер зі школи додому не хочеться?
— Боже, мій Віталик до школи рветься! — журиться інша мама. — А лікарняного не закривають.
От і обіцяна контрольна «згори». Еге, з таким диктантом і в експериментальному класі можна сказати, що всі оцінки — завищені! Аж три «двійки» і тільки дві «п'ятірки»!
— Ну, Дарино Іванівно, такого я ще не бачила: щоб така молода вчителька, а не вміла нічого і нічого вчитися не хотіла!
Всі погляди в учительській — на мене. Чи виправдовуватись? І чим? Яким безглуздям видалось усе те, що так натхненно готувалося на сьогодні! І оті виписки про наших прадавніх богів, і отой смішний диктант, і ота задача на дроби з тортом...
— Учора після уроків зазираю до класу, — гнівно вичитує колись ляклива Оленка, — і що бачу? Дарина Іванівна збирає в нас під партами наше сміття! Доки ж це вона має після нас прибирати?!
У класі — винувате мовчання.
Знову контрольна «згори» — вже з математики. Пані Завучка, як досвідчений педагог, смикає мною при дітях, мов дресированим цуциком: «Зробіть те! Зробіть інше! Пишіть! Та не там!» По суті, вона, а не я проводила контрольну. Тільки чом же не за методою, котру затовкала у мою голову? Чи для «відмінників» те не писане?
— Дарино Іванівно, у цих дітей ви більше року (ну, якщо по правді, то не більше, а менше!), а так нічому й не змогли навчити! Пишіть аналіз контрольних! І зазначте: не підтвердили своїх оцінок за чверть такі-то й такі-то!
— Ні, такого ще не бачила! — це в учительській. — Ви, як ніхто, повинні вчитися в інших молодих учителів!
— Але будемо працювати, правда? — з по-материнськи теплою, аж липкою, усмішкою закінчила наставниця і вийшла.
...Працюю. Вчуся... Ще один відкритий урок відвідала. Корисного дві сторінки виписала. Тільки ж якби не багаторазові «семісят», «одинадцять». А отой шум і галабурда в кінці уроку? А оте пояснення задачі на перерві?..
Звичайно, в когось видно під лісом!.. Усі ми не без вад, але ж хтось про них скаже вголос?
Та що чую? Виявляється, шум був "робочий", мова звучала "чудова" і взагалі урок "ідеальний". Хіба ні?
Що ж, учителька пенсійного віку. То хіба не заслужила, щоб її з повагою та побожністю не обсварювали?
Мабуть, заслужила, бо... згодом пані Завучка в коридорі комусь пояснює:
— Що їй казати, окрім похвал? Що з неї вже візьмеш?!? Критикувати - це на скандали напрошуватись. А нащо воно мені?..
— Моя мама, — розповідає Марійка, — хоче й нашу Оленку до першого класу віддати Завучка питається: «До кого з учителів хочете?» А моя мама: «Тільки до Дарини Іванівни!»
«Нерозумна ти жінка! — думаю. — Адже ж «не було ще таких молодих учителів, щоб так нічого не вміли й так нічому не хотіли вчитися»!
— У нас такої вчительки не було й ніколи не буде! — на художній праці знову завелась тиха балачка: маски ми благополучно поробили, ще й скористалися ними на новорічному святі. Сьогодні клеїли аплікації з яєчної шкаралупи.
— Авжеж! І малює, і вірші пише!
— Та до чого тут це? Вона просто класна!
Смішний випадок. Максим не вивчив напам'ять вірша, хоч і хвалився, ніби вивчив найкраще. На уроці сиділа ще одна вчителька (просто так), і я, щоб згладити прикрість, вирішила й це повернути класові на користь.
— А яке прислів'я, діти, нам відоме про тих, що обіцяють багато, а роблять мало? — запитую наче й без задньої думки, а сама, хоч убий, ну, ніяк того прислів'я не згадаю. Чи то присутність чужої людини пам'ять відібрала?
Мовчання.
— То яке ж? — перепитую сполохано: як тепер викручуватись?
Рятівну руку піднімає Ганнуся (розумнице ти моя!):
— 3 великої хмари та малий дощ.
— Оце точно! — кажу суворо й повчально голосом знавця всіх на світі прислів'їв і приказок. А ще (оце так!) голосом пані Завучки. Максиме, чув? Це про тебе мовлено! — (... бо таких тупих учнів ще не було, щоб так не вміли і не хотіли...»)
— ще не було...
— щоб так не вміли.
— і не хотіли вчитися...)
7.02.
Мене запросили виступити на виховній годині в 9-А. Хай буде. Почитала вірші (одні жують собі щось, інші — нібито слухають). Показала малюнки (вже не раз переконувалась: діяли безвідмовно). Збираюсь іти. А вони — і не ворушаться. «Може, які запитання, будь ласка».
— Ви ще говоріть! — попросили несміливо.
Ледве розпрощались. А оте, що жувало, навіть висловилось: «Ще на жодному уроці не сидів так дисципліновано, як на цьому.» Ні, це не мій третій! Хоч, може, в дев'ятому і мої жуватимуть? Не повірю!
А все ж...
Десь отам, при переході з молодших у старші класи, зі зміною вчителів, якась непомітна ниточка обривається.
Назавжди?
Забігаю на хвильку до вчительської — по ключ. Від пані Завучки відразу чую:
— Ви чому це, Дарино Іванівно, не вітаєтесь?
— Я віталась. Але, мабуть, неголосно? Вибачте, виправлюсь!
— Ото ж то і є, що неголосно! А дехто каже, що ви й зовсім до людей не вітаєтесь!
— Боже збав, — кажу, — не було такого! Але буду голосніше. Зараз навіть потренуюсь, — жартую. — Добрий день!
Уся вчительська з інтересом стежить за нашою балачкою. Котрась із учительок теж підключається:
— От-от, я думала, що вона ніколи не здоровкається!
— Бачите? — переможно до мене пані Завучка.
Мовчки виходжу. Настрій зіпсовано. Може, навмисне? Стільки злості в кожному слові! Я ж віталась до них! А якби навіть ні? Та мені й на думку не спало б — чіплятися тільки за те, що хтось не вітається!
Інша «кумедія» — на художній праці. Аплікація: «Морське дно». Спочатку — цікаві повідомлення про риб, тоді — кілька смужечок водоростей наклеюються на синє тло. А потім:
— Усі заплющіть очі, бо заглиблюємось на дно океану! Покладіть голови на парти. І не відкривайте ротів, бо наковтаєтесь води!
Тільки-но діти це зробили, непомітно вмикаю магнітофон. Розповідаю:
— На дні дуже-дуже темно. Аж тут зблиснула риба-«ліхтарик» і...
З магнітофона полилася така світла й така загадкова мелодія, що всі мимоволі здригнулись, не розплющуючи очей. Поки тривають «мандри на дно, тихенько вкладаю в прорізи на синьому картоні заздалегідь вирізаних рибок — одній. Коли ж дозволила підняти голови — на папері готова «аплікація». Всі тільки ахнули.
Але дехто настільки вжився в «образ» що «випірнувши», спрагло ковтав повітря і від напруження не бачив нічого.
Хай йому грець: мало дітей не потопила!
12.03.
Поставили народну казку «Як Микола був коровою». «Артисти», вимуштровані до знемоги, зіграли, здається, бездоганно! Принаймні зауважень я не почула.
Відбулося також Свято пісні.
І день Зимового Іменинника
І...
Готуєш усе це тижнями, а на сцені воно триває лічені хвилини.
Хіба це справедливо?
Знову контрольна з математики. І знову в присутності пані Завучки (звідкіля й довідалась?).
Я помітила: тільки вона заговорить до кого (це здебільшого високопедагогічне: «І куди ти ліпиш?!», «Що ти мазюкаєш?!.»), то діти часто плачуть. А від моїх зауважень — ніколи.
Може, я надто їх розпестила?..
3.04.
Минув рік, як почалося першоквітневе моє перше вересня і я почула: «У нас уже третя вчителька на «іспитанії». А — здалося — як один день.
Не обійшлося першого квітня без розигру-вань. Сашко напередодні зателефонував до Ярослава й сказав, що в школі намічається прибирання, всім узяти віники.
Клас нетерпляче ждав Ярослава. Діти аж у долоні заплескали, побачивши його здалека: з портфелем і пакетом, що з нього сором'язливо стирчав дебелий кінець мітли.
Я й собі засміялась: «То, Ярославе, замітати чи таки вчитись?» І вже серйозно продовжила: «Ну, перше квітня — першим квітня, але Сашко хай повичісує з голови пір'я від подушки та й приступимо до математики».
Сашко відчайдушно затріпав головою, а вибух доброзичливого сміху облишив зніяковілого Ярослава і перекинувся на його товариша.
Відвідала ще один відкритий урок І вчительки шкода, і учнів. А вона, бідолаха, була собою ще й задоволена. ,
Можливо, я теж така? Збоку себе ж не бачу.
Вже друга спроба уроку-«суду». За казкою Марка Вовчка «Кармелюк». Підсудного, сам «Кармелюк»: «зловили при втечі» царські «жандарми».
— Це вже який раз тікаєш? питає хтось із ряду «панів».
— Четвертий... (Молодець Сашко, пам'ятає!)
— По...пограбували мене! — «скаржиться» «судові» (мені) «підпанок» Віталій. — Усе допитувались, де гроші тримаю.
— Скажи ще «спасибі», що не вбили! __
Сашко так увійшов у роль, що обличчя в нього аж палало. — Хоч ми нікого не вбиваємо! Тільки своє відбираємо! По три роки біднякам зарплати не платите!
— Шановне панство! Закликаю до порядку! — подзвонюю ключами, гамуючи веселе пожвавлення. — Ви, панно Тетяно, що скажете?
— Ну... Устим — русявий, високий, ясноокий...
— Не по суті, на по суті! — вдавано гніваюсь (хоча і задоволена: портрет змальовано!) — говоріть-но, що вкоїв цей розбишака, як ви проїжджали Чорний ліс!
— Пограбували мене... Але він гарний (Те-тянка Імітує панночку, що в розбійника закохалась).
Наприкінці, присудивши кожній із дійових осіб зачитати з «Читанки» певний уривок (ще ж була і «мати» Кармалюкова, і «дружина» його), ставлю оцінки:
— Панові Віталієві як компенсацію за моральні збитки надати чотири дні вихідних, іншому підпанкові — подарувати три копи жита!
— Селянинові Ярославу — п 'ять діб холодної — за те, що так щиро обороняв «розбишаку»!
— А Кармалюкові — чотири роки заслання! — знаю, що ніхто б так роль не зіграв, як Сашко, але ж пані Завучка за його читання більше ніж «три» ставити не радить...
Усі збуджені та щасливі: оце-то суд! Майже як у «Санта-Барбарі» чи в «Династії»!..
Що я знаю про їхнє позашкільне життя? Ніколи не маю часу розпитувати. Ще добре, що, замість мовної «розминки», на уроці можна сказати:
— Складаємо по одному реченню про свій сьогоднішній настрій.
— Настрій у мене сьогодні сумний, — ледь не плаче Юрко, — але не скажу чому, — опускає голову й сідає.
— У мене сьогодні хороший настрій, бо хлопець, у якого я закохалася, мене запросив на свій день народження! — хвалиться Юля (про факт закоханості вона повідомила ще місяць тому).
— А в мене...
— А мені...
Так і зазираю потроху в те інше, позашкільне, життя.
Тільки дзвінок на перерву, а пані Завучка тут як тут.
— Ви чому, Дарино Іванівно, не чергуєте? Дещо мала в журналі записати, але миттю
схоплююсь, щоб не сварили при дітях
— Біжу-біжу!
В коридорі пані Завучка «лагідно» бере під руку:
— ...Бо це ж так: ви хоч і старанно чергуєте, а Директор саме тоді пройде, коли ви ще не вийшли на пост, і...
(«Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!..»)
— Ви просіться, Дарино Іванівно, в Директора, бо ж підпадаєте під скорочення! Я за вас так уболіваю: просіть, хай дасть роботу!
— Як немає роботи, чого набридатиму? — знаю, що ні в кого нічого просити не зумію.
Але Директор мене сам викликав.
— Ми хочемо й надалі з вами співпрацювати. Подумайте, що зможете робити, якщо раптом першого класу не набереться...
Он чому пані Завучка «подобрішала»! Занюхала, що Директор мене «полюбив» — «перебудувалася»!
Чи надовго?
13.04.
Малювали писанки до Великодня. На кожній парті — свічка для розігрівання воску, на учительському столі — електрична плитка: вариться листя на зелену фарбу. Довкола шипить, димить, парує!.. В класі — мов у церкві. Ні-ні, протипожежні заходи на місці: коли то тут, то там спалахувала обгортка навколо свічки, полум'я відразу ганчірками гасили.
Це вже потім уявила собі, що ждало б мене, якби зазирнуло начальство...
Хоч заходитись із цими писанками було не варто! Ще перед уроками дехто ненароком розбив принесені яйця. Ось і знов у цілковитій тиші щось делікатно хряпнуло.
— Ой! — так само делікатно зойкнула Юля. — Я... розбила яйце, що Максим приніс.
— Нічого, віддаси тепер своє!
— Так але я своє ще раніше розбила.
А коли вцілілі яйця вже= пройшли «обробку» фарбою з цибулиння, бачимо: Оленчине яйце беззвучно і нестримно котиться з парти наче на пательню, акуратно розбивається в її розкритий портфель!..
Щоб я ще колись робила з учнями писанки?
Та ніколи!
Дослужилася честі. що учні раз у раз уже й до моєї біографії звертаються:
— «Мама відрізала Настусі 1/5метра стрічки, а Наталі — 1/2метра...» О! Та це ж про Дарину Іванівну задача (згадали. Шо маю доньку Настусю і сестру Наталю!)
Сиджу за останньою партою, перевіряю зошити.
— Анумо, — пропонує Ганнуся, — вгадувати кількісні й порядкові числівники!
І почала:
— Дарина Іванівна сидить за... п'ятою партою! — при порядкових — мовчать.
— У Дарини Іванівни шістнадцять зошитів! — плескають у долоні, бо — кількісний.
— Вона перевіряє... четвертий зошит!
— Дарина Іванівна...
— У Дарини Іванівни...
Усім класом пішли на екскурсію до парку. То тут, то там цитати з «Читанки» чую!
— Дарино Іванівно, гляньте: краса, натхнення, радість і таємпиці! — мимоволі згадує Сухомлинського Тетянка.
— А он Сашко, наче малий Тарас Шевченко в оповіданні, «скотився з гори, як барильце»!
— Навіщо ти зламав гілку? «В самотині зітхає гілка тяжко, тепер на ній не сяде більше пташка!» — вже з вірша Анатолія Бортняка.
От вам і міжпредметні зв'язки!
Мій відкритий урок, за який переживала з першого вересня, а відбувши, так швидко забула, минувся без пригод. Так мало мене за нього критикували, що й згадати нічого. Діти поводились навіть чудово, легко перевтілювались у героїв казки Лесі Українки «Біда навчить». Звучала музика, були ілюстрації, читали, аналізували, інсценували... Усе, здається, було до речі й до місця.
Тільки ж якби і я свій урок бачила збоку!
21.05.
Останнім часом нерідко заміняла колег в інших класах. Боже, небо й земля! Цілковито інша атмосфера, а діти... Розумію, що ми чужі, але оте нездорове кихкотіння, коли з тексту звучали слова «поцілую», «кохання»... Слова-табу?
У нас нормально сприймалися!
Перед святом Весняного Іменинника (іменинниками, як на замовлення, виявилися три гарні дівчинки) я під великим секретом запропонувала хлопцям організувати сюрприз: вручаючи квіти й листівки, нехай кожен ще й урочисто поцілує іменинницю в щічку. Ті тільки густо почервоніли, але — погодились.
І який же зворушливий це мало вигляд, які задоволені були мами, не кажучи вже про самих імениннинь! А насмішки — та ради Бога!
Аж сумно: в наступному класі дітей потасують, змішають з іншими дітьми і., почнеться!
24.05.
На моєму столі — півонії. їхній запах завжди додавав мені сили і сповнював чеканням чогось хорошого.
Може, чеканням літа? Бо ж скільки втоми набралося! Та ще в нашій школі, де, кажуть, «рік за п'ять іде...»
На останніх уроках читали «Лісову пісню» Лесі Українки. Цим і для себе свято робила. Розвішавши на всю дошку свої малюнки-ілюстрації, почала. Усе підряд читала! Спробувала б щось пропустити — негайно «засікли» б!.. Дзвінок на перерву, а мені: «Читайте далі!»
Дівчата мліли то від щастя, то від горя, а хлопців заворожили забави лісової сили.
— Боже, ця Леся Українка так цікаво пише! — зауважила Марійка. — І «Біда навчить», і «Конвалія» були цікавими, а тепер — ще й «Лісова пісня»!
От і добре. Бо звідки знати, як сприйматиметься вона у старших класах?..
Роздаючи табелі, видавала й гостинці від зайчика — Тетянці, чиї зошити були найо-хайніші і весь час потрапляли до папки «Спасибі», від зайчика перепала цукерка. А ще — листівочка з його портретиком.
— І ради цього варто було стільки старатися? — розчаровано бовкнув завжди невдо-волений Максим.
Я коротко висловила свої прощальні симпатії, але таки не втрималась:
— А от з Максимом я так і не потоваришувала, — мовила сумно. — Ну, то що ж, не станемо таїти зла, а постараймося одне одного просто забути!..
Ішла забирати свою доню з дитсадка, а за мною ледь не всі третьокласники ув'язались. Хлопчики хвацько долали іграшкові «перепони» в подвір'ї дитсадка, а дівчатка очима розшукували Настусю.
— Он вона!
— Ні Настуся має бути гарнішою!
— Ні-ні, не ця, бо Настуся ж краща!
Навіть Максим запитав, чи можна йому теж
зайти всередину.
Верталася з купою дітей, серед яких і на стуся виборювала собі місце коло «мами Іванівни».
Батьки влаштували солодкий стіл. Діти як понаймалися: навперебій підкидали в мою та Настусину тарілки всякі лакітки. Тоді витягли мене танцювати. "Парубки" дівчаток запрошували. До мене час від часу тільки підбігали:
Дарино Іванівно, а Сашко підняв Ганнусю на руках!
Ой, а Юрко хотів мене поцілувати! Панувала атмосфера суцільної дружби. Вочевидь, перед розлукою.
Доня забагла додому й тягла мене за рукав. Де там: нас неодмінно відвезуть машиною! Хоч нам дороги — якихось два провулочки!
До машини проводили гуртом. Ярославо-ва мати розказувала, що її син учора цілий вечір проплакав — так не хотів з учителькою розлучатися.
— Нехай ці хвилини, Дарино Іванівно, стануть для вас найпам'ятнішими! — казали дівчатка.
— Усього вам найкращого! — озвався хлопчачий голос.
Це хто?
Невже... Максим?
— Ну, що, Максиме? Мир? — кажу-запитую-стверджую.
— Мир... — засоромлено опускає голову. А його батько:
— Ви з ними зараз, як Білосніжка і семеро гномів.
— Ні-ні, як шістнадцятеро гномів! — з притиском на «т» підправляю (свого маленького «гномика» полічити й забула).
Потім я, ніби вже і не я, а справжня кінозірка, поволі «відпливала» в машині, а дорогою вслід бігли й бігли мої учні. Бігли, махали руками, щось вигукували...
Найдовше тримався товстенький Ярослав, що його на фізкультурі за просто так і підстрибнути не змусиш.
Біг, біг, біг, поки, врешті, не відстав і він...
м. Умань