Водій автобуса
Був теплий літній вечір. Хоча я можу почати зовсім з інших слів. Я хочу розповісти про своє життя. Але коли воно насправді починається? Справді з миті народження. З першим подихом повітря? З першого променя сонця? Чи цього вечора? Кожен день це нова сторінка. Так, перед нею були інші, вони вже заповнені, але ж ця чиста.
Прокидаюся о десятій ранку. "Сьогодні тридцять перше грудня — міркую — вихідний, поспішати нікуди, можна трохи полежати". Було ясно, що більше мені не заснути. Крізь штори і вікна пробиваються звуки вулиці. Я не хочу відкривати очей, бо коли відкриваєш очі, бажання ще трохи полежати відразу ж зникає, а я поки що цього не хочу, я хочу ще побути у напівсні, навіть не у напівсні, а просто біля сну — там, де ще недавно був сон. Я лежу всього дві хвилини. За цей час сон відлітає так далеко, що я вже встигаю зовсім забути, що це взагалі таке "сон" і яке відношення він має до мене.
Коли я зайшов у внутрішній дворик будинку, де я жив, побачив, що всі алейки чорніють звільнені від снігу, натомість газони та квітники обабіч алейок прикидані брудним снігом. Я встиг похвалити про себе нашого двірника, коли побачив чоловіка, який обперся об косяк дверей під’їзду, в якому я живу. Його мій розум все-таки відніс до категорії „скоріше безпечно ніж небезпечно”. Чоловік був, як я, середнього зросту. На ньому теж був не зовсім новий чорний плащ. Він, як і я, був без головного убору, щоправда волосся мав чорне. І, як і на мені, на ньому були чорні, прості робочі чоботи. Взагалі, не знаю чому мені спало на думку порівнювати його з собою – вираз і риси обличчя у нього були зовсім інші.
— А я на вас чекаю, — сказав чоловік, — ходімо я вас пригощу першокласним вином. І він показав мені в лівій руці сумку, судячи з усього з пляшкою.
— Хіба ми знайомі, — запитав я.
— Заочно. Так, — відповів він посміхаючись по-доброму і злегка іронічно, — звертайтесь до мене Віктор, вас звати Валерій, це я знаю. Він вийняв з кишені магнітний ключ, відкрив двері, переступив поріг і обернувся, притримуючи двері.
„Все-таки є щось у ньому, що викликає довіру, — подумав я”
Він дочекався, коли я візьмусь за двері, потім пішов по східцях першим, провівши мене аж до моєї квартири. Ми увійшли, скинули плащі та взуття і я провів гостя у вітальню. Там він вийняв із сумки й поставив на журнальний столик красивої форми пляшку вина і поруч поклав коробку цукерок „Столичні”. Ми мовчки випили по келиху і аж тоді гість промовив:
— Ви мабуть очікуєте від мене щось незвичне, щось важливе, але ні – мені просто захотілося випити з вами вина і посмакувати цукерками. З цими словами він налив нам ще по пів-келиха.
І ось келихи було випито до дна.
— На добраніч, — сказав він, — встав і пішов до дверей.