Збірка віршів «Балансування» (b-sides)
Переклади переклад з польської
Jarek Szajerski , Emila Derkowska — Sanktuarium
Є таке місце,
Де самотності дім переклад з німецької переклад з німецької Tilo Wolff — Seele In Not Тримаю зараз смолоскип переклад з німецької Tilo Wolff — Der Letzte Hilfeschrei Тиждень, місяць, рік мина переклад з німецької Tilo Wolff — Fassade Не дивись на мене так, я не тварина переклад з німецької Tilo Wolff — Stolzes Herz Мої руки ще замазані, в крові, переклад з німецької Tilo Wolff — Am Ende Der Stіlle Твої слова по ранку пропливають – переклад з німецької Tilo Wolff — Saphіre (фрагмент) Я знаю, не прийду до спокою переклад з німецької Juli — November Запитай, але не завтра,
То моє місце,
До душі говорю в нім
Від дощу та вітру
Захища мене
Захищає від лиха
Місце, куди я тікаю, щоб жити
Місце, де моя святиня
Місце, куди ніхто
Не зможе знайти дверей
Довга дощова ніч
Небо плаче за шибкою
Я сама, вдивляюсь знов у тишу
Шепіт
Куди ви пішли
І куди я маю йти
Коли дорогу закрила темрява
Знов ошукана долею .....
Місце, куди я тікаю, щоб жити
Місце, де моя святиня
Місце, куди ніхто
Не зможе знайти дверей
Tilo Wolff — Alles Luge
Я брешу, коли у мене щось питають,
Боюся правди й зрадить їй не хочу
Спокійний спершу, мені бо довіряють,
Потім каюся, сліз повні мої очі.
Копаються у бруді думи мої часто,
Тому що скрізь він, у собі його ношу.
Мовчу, потупив погляд, щоб в землі він згаснув,
Та знову й знову сам собі брешу.
і лиш про посмішку благаю,
Та плач пробаченням стає.
Бажань цих здійснення чекаю
Й брехню собі розповідаю.
В думках себе повчаю дні і ночі,
Себе пробачити і відучити треба.
Стіну побудувати правди хочу,
Брехні щоб одяг скинути із себе.
і лиш про посмішку благаю,
Та плач пробаченням стає.
Бажань цих здійснення чекаю
Й собі брехню розповідаю.
При лиці моєму.
Над водою птах парить
Мене не бачить на шляху своєму.
Моє судно падає на дно.
Я тону, багато знаю
Про поміч криків, все одно.
На горизонті ні душі немає.
Лише загублений час,
Лише загублений день.
Ми помрем — все втрачено для нас.
Загублене на що?
Але ж я живу.
Я живу поки-що.
Я живу обманом.
і любов — міражне царство.
Ти танцюєш в світлі часу
Власний танець марнославства...
Опорожнюєш без ліку фляги,
В той час як я вмираю від спраги.
Вогню більше свічі не мають,
Зате моє серце згорає.
Я чую як кричать немовлята —
У першому ж криці обман.
Попіл до попелу, прах до праху.
Гріхи прощаються нам.
Сліпі від люті, сліпі від болю,
Німі від страху, глухі з любові.
Володіти не можу собою,
Втрачаю розум, втрачаю волю.
Голосу твого я не знаю,
Тебе не можу зрозуміти.
Як біле сяйво виглядає!
Не можу я проговорити
Навіть речення одне:
Я люблю тебе.
Я пам'ять свою проклинаю,
Відсилаю геть, хай зникне без вісті.
Вона в могилу мене укладає,
Ще й нагріває дбайливо там місце.
Як мальовничий образ, ласкає тільки
Хто ж малює красиво, що потворне настільки!
Самотність біля мене.
Це плата — залізна самота.
Це жахливий сон мого буття.
Самотній, кинутий у вигнання.
Тепла, надії, любові немає
Одна печаль в мені палає.
Я чую голоси, розмови,
Та зі мною ніхто не говорить.
Вибратись, піти звідсіль бажаю,
Чого не вистача мені? Не знаю.
Я НЕ ХВОРИЙ!!!
Де люди, що любов обіцяли?
Де батьки, що мене народили?
Де друзі, що за мене стояли?
Де жінка, що мене любила?
Невже вона мене забула?
Невже усі мене забули?
Мене від себе відштовхнули?
Ввесь світ мене лишив?
Ніхто не може про мене згадати?
Не може руку помічі подати?
Невже я зовсім один?
і ДЕ МІЙ ЛІКАР ???!!!
ДЕ МЕДСЕСТРИ ???!!!
МЕНІ ПОТРІБНА ДОПОМОГА !!!
Я БОЮСЬ !!!
ДОПОМОЖІТЬ !!!
Я звичайне людське дитя
Я маю очі, щоб бачить і вуха, щоб чути
Власний розум я маю і власні чуття
Хоча можливо, я просто тінь
Що темряву на твої погляди кидає
А можливо, я велика злива
Яка ростки молоді напуває
Вмикаю — Люди — Машини — Порівнюю, дивлюсь
У марші йдуть — Осмислено? — Ні, абсолютно ні
Вони вважають — разом — різні — в собі
Зовсім особливі — зовсім вільні — самовиражен — в собі
Не дивись на мене так, дивися в себе
Не інший вбивця, отруює світ
Кожен з нас бореться, в стані війни
і формує життя: літо чи лід
Чий дух в твоїх словах, коли говориш ти?
Чи бував між розумом і серцем у безодні?
Себе ти знаєш? Можеш чесно відповісти?
Це твоя жахлива простодушність.
Що тобі розповідають, віриш всьому,
Природність самовираженості
З одним але: у межах лиш суспільства цього.
Вмикаю — Люди — Машини — Порівнюю, дивлюсь
У марші йдуть — Осмислено? — Ні, абсолютно ні
Вони вважають — разом — різні — в собі
Зовсім особливі — зовсім вільні — самовиражені — в собі
Чому фасад?
Чи не достатньо егоїзму в світі?
Себелюбства, що у ненависть переростає?
Не достатньо? Кожен себе нижче ставить не бажає
і не бажає цього розуміти?
Не достатньо, що власного "я" стіна егоїзмом є?
Не дивись на мене так, я не тварина
Я звичайне людське дитя
Я маю очі, щоб бачить і вуха, щоб чути
Власний розум я маю і власні чуття.
Сльози ще не висохли на щоках,
Губи зігнуті у посмішці сумній...
і надія десь в очах глибоко.
Глибоко забруднене і горде серце,
Підіймаю бережно, боюсь розбити.
Хочу нове пробудити у житті,
Хочу нове я життям творити.
По ніжній рожевій вуалі,
Підіймаються в небесні далі
і спокійно, мовчки обцвітають.
Лише голос моєї печалі
У прохальній палкій молитві
Слова твої знову читає
До уваги моєї не звиклі.
і надія моя десь зникає,
А тиша війну починає.
Неосяжність свою проклинаю
Бездіяльний непідробний пошук,
В якому ціль десь далеко сяє
і опирається, мені здається
Втрачений стою я в дзеркалі –
Знайоме бачу обгоріле серце
Бездіяльна, нездійснена пустка...
Так наче вовк — я знов щось шукаю,
Себе – та більше, ніж це смисл має.
Тому що завтра не існує,
Запитай, але не вчора,
Лише сьогодні я почую.
Запізно ... в подорожі вдвох
Ми – попіл двох у самоті,
Ми – попіл слів, також удвох,
В цій листопадній марноті.
Згубили ми себе в дощі –
Схотіли нескінченний шлях
Здолать до світла, хоч самі –
Лиш тіней нерозумний птах.
переклад з російської
Частина перша
І знов хтось ходить як туманЧастина друга
Мене стискає шкіра, на мене тисне мозок,Частина третя
Закрий ті свої очі і підемо відсільЧастина четверта
Хробак під шкірою вже план накреслив~~~~
Хоч день чудовий, та тривожно щось мені.
Не гріє душу сонце осені в вікні.
У цім не бачу нічиєї я вини.
То хай ця туга серця втопиться в вині.
Шакал
Він має хижий блиск в очах
i любить завдавать удар у спину
Умiє відчувати чужий страх
i розумiє шепіт вiтру безупинний
i тільки коли з-за хмар по лісі
Повний місяць розсипатиме срібло
Вiн виллє свою душу в пісню
Бо сiрий сум на білім фонi добре видно.
~~~~
Слово – простір; границя – я.
Егоїзм чи щирість? Тінь чи ім'я?
Правда, істина – пошук: де?
Думки не миряться, а дощ іде.
Білий лист
Білий лист накриває пам'ять.
Білий лист: не можу згадати.
Треба лист усіять попелом
і тоді спокійно спати.
Здійметься лист, наче біла птаха
і затріпоче чорними крильми.
Понесе у дзьобі дивні знаки.
Знаки пам'яті розчиняться в пітьмі.
Холодна осінь
Холодна осінь. Листя пада на землю
Квіти померлі мені принесуть.
Дощ накрапає, ллє сльози даремно
Мене нема вже, давно я не тут.
Вчорашні сліди листя вкриє зів'яле
Хмари ще сірі їх доторк несуть
Дощ баче землю й не баче що далі.
Мене нема вже, давно я не тут.
Тигр!
Моє лице — лице тигра
На нім чорні смуги печалі та сили
І смуги червоні так схожі на кров
Білих смуг утроє менше –
Це вміння бачити красу
Ніч. Я добре бачу уночі
Та набагато краще вранці.
Я до Неї зовсім близько
Вона не боїться мене!
...Світає ...Запах прілого листя.
і ось, коли зранку встало сонце
Я побачив, яке прекрасне її обличчя.
і ось, коли зранку встало сонце
Вона побачила моє лице...
Бачив сон
Колись я бачив несказанно гарний сон
і раптом, несподівано мене збудили
Я забув той сон — на те є причина
Він був із надто гарними очима
Ходив по світі недоспаний, ось тому-то
Багато й не помітив, адже серцю світить
Той сон. То ж знов закрити очі залишилось,..
Востаннє і побачить, що мені наснилось.
Караван
Жовте небо внизу, біле небо вгорі
і нерухомі хвилі аж до небокраю
Йде розміреною ходою караван
Людини невідомі грані розкриває
Якщо впаде верблюд, його розв'ючать
Вантаж перекладуть на спини інші
Випаде сухий колодязь на шляху
Кісток білих у пустелі стане більше
Ватажка загиблого на місце
Поставлять іншого, не буде довгих тут нарад
і далі в путь тією же ходою
З півдороги не вертає караван назад.
Крук
Я йшов грудневим лісом — подалі від доріг,
А сніг сріблясто, тихо летів мені до ніг,
Не долинав із міста (як добре!) жоден звук.
Аж раптом я побачив великий чорний крук —
На білім чорна пляма — немов моя душа
Спускався крук із гірки ну зовсім як дитя
Можливо і обрав я занадто чорний стиль..,
Але літає дух мій у тіні крука крил.
Нас тільки двадцять
Нас тільки двадцять, вже довго пливем,
На дні наше щастя, там спокій знайдем,
Ми заблукали, надії нема,
В німім океані воля німа.
Ми самі
Майже привиди
Нікуди шлях не веде
Хвилі сумні
Глибокі і сині море і даль
З птахами полинуть, лишити печаль,
Сонця не видно, вітру не чуть,
На серці дивно, не можна збагнуть
Я осліп
Корабель — насправді я
Сон — омріяна земля
Бачу сни
****
Я іду, зимовий сад, мороз,
У льоду вишневі віти,
Під ногами зламане гілля –
Не знесло замерзших сліз.
Зимним подихом пройшовся хтось,
Залишив весну без цвіту.
із слідів тепер росте імла
Холодних слів
Чудес небуває
Три меча на зеленому полі
Вдалині засніжені вершини
Горіла вчора свіча на столі
Віск скінчився, вогонь не загинув
Сьогодні він простерся до небес
В нім черепи останні догорають
Тих хто казав: "не буває чудес"
Тих, хто вже правди ніколи не взнає.
Війна
Усе життя — неперервна війна
Без перемир'я, до смерти війна
Без надії на перемогу війна
із незбагненним ворогом, собою війна.
Берег
Бачу я тебе мій берег
Є один лиш шлях до тебе
Стежка йде по зорях прямо
До твоїх туманних далей.
В небі зорі, в небі й хмари
Треба йти сміливо далі
Не хотіти вліво, вправо
Бо це дно до себе манить.
~~~~
Не будь дурним і не думай багато,
Не став собі ж із думок своїх ґрати
Ходи за веліннями серця свого
Ні в якому разі не зраджуй його.
І не допускай ніколи тих думок
Яких соромився б, якби хто підслухав
Нагадуй собі повсякчас цей урок
І від брехні захищай свої вуха.
~~~~
Не впізнаю нових облич
Чекаю поруху того,
Коли роздастся з неба клич
Так хочеться почуть його
Не чути щось нових імен
Минуле тяготить, мабуть,
Душа чека нових знамен
А їх не може вже не буть.
Хоча, можливо, залишу чекать
Постану з попелу і залуна мій клич
Незабуті тіні почнуть тікать
і не впізнаю вже старих облич.
Мій дім — Україна
Поля у бур'яні, колись була рілля
Село вмирає, вже напівруїна
Хтось написав на баку для сміття
Як дотепно! Мій дім — Україна.
Місто. Бруд із слів стіка по стінах
Не дивно, бруд думок в людських серцях
Всі живуть у крайніх хатах вміло
Чим вище, більше тим брехні в устах
Люди більше темряву злюбили
Хоча вона – жорсткий правитель
Що нижче, те за ідола вчинили...
А я прикинувшись лохом, не можу жити.
Страх має зуби
Страх має дуже, дуже гострі зуби
Й обличчів безліч, на семи вітрах
Від нього не втечеш, наздожене усюди
Та все ж зробити можеш так, що буде
Він тікать: побачиш все в його очах,
Зазирни, дізнайся, його сутність — страх
В мені
В мені кожен вечір болить голова
Прикладаюсь лобом до тонкого шкла
Вглядаюсь у себе – та мене нема
Лиш непевний образ і темінь німа.
~~~~
Багряний сніг, багряна далечінь.
Я там, де не бував ніхто.
Тиші манить чорна глибочінь.
До світла замуроване вікно.
Поніміли всі мої слова
Згасли, як зимовий день.
Мовчки молиться весь час душа
Про те, що зна вона сама лишень.
~~~~
Як щось мені говорять, вірю тому,
Адже потрібно людям довіряти.
З собою грати в сумніви до втоми?
Не хочу. Буду я спокійно спати.
Своїм словам, про це я добре знаю,
Людина схильна вірить як закону.
і бреше, хоч брехні і не бажає.
Не вірить сліпо розум мій нікому.
Скіфо-перська війна
Я степ запалю за собою,
Від голоду вмруть вороги.
Не дам собі згинуть в двобої –
Це їх тут не буде ноги,
Ворожі поляжуть тут кості,
А степ оживе скоро знов
Й напоїть солодкою млостю
із зрослих на крові обнов.
Сапфір
Там промінь виривається із несвободи,
Там сяйво місячне відбилось від сапфіру.
З-під тягаря порожньої породи
Він кличе і його свобода — моя віра.
~~~~
Невловиме слово, невловимий крик
Взяв у руки тишу, розірвав і зник.
"Він не з мене вийшов",— і почую знову
Невловимий крик, невловиме слово
~~~~
Я хочу бути чесним, я хочу бути щирим,
Завжди і скрізь співати веселі лиш пісні.
Я хочу бути добрим, я хочу всіх любити,
Я хочу сіять посмішки трояндові, рясні
Я хочу бути сильним, долати перешкоди
із думкою"так треба, так треба, щоб рости"
Я хочу бути мудрим, я хочу завжди знати:
Цей шлях.., це він для мене, для мене, щоб іти.
~~~~
Найкраща річ у цьому світі — смерть
Це гарна тема для віршів, пісень
Печаллю тхне життєва круговерть
А ніч тепліша і спокійніша за день
Ніч підштовхує знайти, відкрити:
Люди ж навчені над тим сміятись
Що не хочуть прямо говорити
Що інакше змушені боятись
Давай сміятись і співать пісні
Тут, між хрестів друг друга обіймемо
Не тиснуть стіни цілу ніч тісні
А півень проспіва, тоді й заснемо.
По цей бік від життя
(Частина перша)
І знову відраза до всього, до світу,
Пронизує серце: життя це полон.
По клумбах ростуть лиш одні мертві квіти,
Лиш мертвим птахам добрі крихти з долонь.
А кров як нейлонна пульсує по жилах,
Вкриває нейлоном свої береги
Будуючи ґрати, муруючи стіни
Як ворог, якщо вороги навкруги.
Ходімо ж у вічність, в омріяну волю
Всього лиш із шкіри ці зроблено ґрати
Все 'дно не уникнути страху та болю
Померти не страшно, лиш страшно вмирати.
(Частина друга)
Цей мій веселий віршик
Що знову написав
Узяв грайливий зайчик
Узяв і поскакав
Щоб роздавати дітям,
Щоб дарувати сміх.
Що зайчик цей намріяинй,
То оббіжить усіх.
За ним ростимуть квіти
Троянди більш, звичайно,
Їх пелюсток проміння —
Любов або ж кохання.
~~~~
Cлова затаїлись в безодні, у серці
і вирватись хочуть та я не пущу
Безмовно питають: собі ти простиш це
У відповідь буде холодне: прощу.
~~~~
Я поступово розчинюся в часі
Де минулого й майбутнього нема
Де ніколи не приходить літо
Де також не бува зима
Де все вифарбувано у сірий колір
Мій любий колір, кращій від усіх
В нім суму й радості доволі
Чарівна чорна музика, чарівний білий сміх.
~~~~
Не вдасться випити цей океан
Я похлинуся, ніц не зрозумівши.
Вже відрізнять навчився правду і обман
Що з того, відрізняю їх, бо їх напився.
Що з того, бо вони густий туман,
А я зайшовши в нього розчинився.
~~~~
Може бути висохла земля?
Може бути на віки заснути?
Може бути істина проста?
Може бути, може бути...
~~~~
Сірий вовк загляне глибоко ув очі
Він багато знає, він прожив життя
Що сказать не вміє, серцем прошепоче
Не іди за мною, не роби як я
Не блукай лісами, не ночуй під снігом
Не вмирай від спраги, спраги до життя
Прокладає стежку твоє серце, слідом
Йди і не звертай вже, не роби як я.
~~~~
Дим, сірий дим, все закутано у дим
Сіре небо, сіре листя, сірі ми ідем кудись
Сірі хвилі сіре море сипле сірістю в пісок
Сірий дим вкриває мозок, сірість тисне на висок.
Життям я хворий
Життям я хворий, але не боюся
Бо знаю одні гарні ліки — смерть,
У чарівних її очах втоплюся
і полишу життя шалену круговерть.
Є ліки, та приймати їх зарано —
Один єдиний раз всього хворіти
Тому не зважу я на свої рани
і буду ще хворобі цій радіти.
~~~~
Сльози пустого холодного існування
Пролили свинцево-сірі хмари
Своє продовжує небо мовчання,
Уламки хмар втекли у темні далі.
Порожній крик мільйонів білих зір
Горить у вічності, ніхто не чує
Сірий, лісовий, голодний звір
На смерть чиюсь давно чатує.
~~~~
Просто серце перестало битись
Снігом вкрилася колись гаряча кров
Дуже просто і цього не зміниш
Очі не наповняться тим сяйвом знов
Просто серце не зазнає муки
Кров від страху не спинятиме хід
Плакати не треба від розлуки
Світлий, теплий з тих світів привіт.
~~~~
За променем іти
Спробуй віднайти
Нетривкі сліди
Свого майбуття
Крикни: знаю я
Що таке життя
Квітка на столі
Вітер у полі
Птаха в небі
Пісня для тебе
Вітер у небі зорі гойдає
Хвилі у морі вірші читають
Раптом проб'ється сяйво золотаве
Що світла роса на листі чекала.
~~~~
Нарешті я ковтнув повітря вільно
Подих вже не забиває власна кров
З підлоги брудної піднявсь повільно
Ким був, не хочу, ні, боюся бути знов
Я глянув зверху на непотріб — тіло
Хотів штовхнути та пройшла наскрізь нога
Ха-ха, є важливіше до живого діло
До того відібрав котрий моє життя
і зовсім не із помсти, так було давно
Це перша жертва із створінь тих ницих
Хворобою під назвою життя захворів хто
В здорових же просте завдання — знищить!
~~~~
Якби у мене була всемогутність
Я замість сонця би поставив місяць
Я б море замість неба би повісив
Якби у мене була всемогутність
Якби у мене була всемогутність
Хижі леви їли би із рук суниці
Звичайно ж, люди би літали, наче птиці
Якби у мене була всемогутність.
Соціальна політика
В парку сороки скрекотали
Про дощ, що йшов вже третій день.
Машини вдалині співали
Своїх тупих міських пісень.
Мер наказав підняти ціни.
Всі хочуть жити там, де гроші,
Де фарисействують уміло
Гієни-люди й люди-воші.
~~~~
Я тільки випив воду з медом –
Не хочу їсти, хочу вмерти.
Життя вчепилося у тіло –
і не відклеїть, не віддерти.
З вікна дивлюся на подвір'я –
Там хмари в небі знов танцюють
Танок життя свій віковічний,
Нікого іншого не чують...
...А ми співаєм соло смерті,
Щодня вмираєм... Вільний вітер
Так добре знає: як це легко
Без тіла дихати у світі.
Уже б скінчилася ця гра –
Давно відомий в неї фініш,
Але кричить душа моя
"Помилуй". Як її зупиниш?
І знову дощ, я вибігаю –
і хочу йти, і хочу жити.
Хоча б одне, хоча б звичайне
Ще хочу чудо пережити.
...Вода та мед... Я йду у поле,
Щоб просто йти, щоб просто жити
Те знаю, те не хочу знати.
Куди від категорій цих подітись?
~~~~
Птахи кинули з неба довгого листа
Про те, що ніхто не буває тут сам.
Забувся про пам'ять і в небо із ними літав
Частиночки часу як пір'я пташине листав.
У краплі дощу сльози тихо збігались,
Дерева в озерцях мовчазно стояли,
Ввесь світ обіймали долоні дві — сонця і зливи
Та ранок пройшов і всі сльози кудись полетіли.
Ше хмари літали під сонцем високо
На небі сліди залишали глибокі
і я так знайшов, що є добре в оцій круговерті
Так добре, що в мить цю й схотілось померти.
Людина та її тінь
Я боюся залишатись на одинці з тобою
Боюсь задихнутися синьою млою
Якій так спокійно живеться в тобі
Вона лякає мене глибиною
Люди не такі як в світлі білім
Варто лиш глянути на їхні тіні
Усе як є відкриється тоді
Від тіні не сховаєшся у світі цілім.
Тетралогія тиші
1
Я кидаю в даль свої слова.
Тут нікого ж не було й нема.
Та не чує даль, кричить сама.
Не говорить тиша, бо німа.
2
З нізвідки ти приходиш, у нікуди ідеш
Нічого не знаходиш і не лишаєш теж
По злій землі не ходиш, на хвилях бо пливеш
Сивої, густої тиші, що без меж.
3
Знов тиші океан холодний і глибокий
Пісок. Вода. Ніхто не йде. Чекати? Доки?
Ось, чую на собі ще погляд одинокий
Ні, дивиться на мене тільки хорий спокій.
4
Чорні стіни, закопчені тишею
Зимні камені, засновані сном.
Світ за стінами вічністю дихає
Немає в каменях дверей та вікон.
~~~~
Там вітер похитує ранкову зорю,
Там у квітці синій неба я знайду сльозу,
Тиша трав співає світу чарівні пісні,
А мої бажання-мрії там такі тісні.
~~~~
Забіжу я у море,
Піднирну під ті хвилі,
Що не можуть порушить
Спокій своїм плином,
Що не можуть порушить
Незворушність основ.
В товщі вод тих приляжу
і засну їхнім сном.
~~~~
Танцюють смішно тіні,
Мов випили вина.
Вже сказано несміло
Нетлінні ті слова.
і вмерли незабутні,
і знову вибирать:
Чи бути, чи не бути,
А може просто спать.
****
А я людина-дерево, в своїх долонях-вітах
Тримаю час, той, що летить невпинно;
і я стою і можу лише тих зустріти,
Хто випадково зачіпає моє листя сіро-синє.
****
Як дим, що тече тихо вгору
Як дощ, що спускається вниз.
То час, що породжує втому
Й пронизує нею навскрізь
То час, що живе в океані —
Ми теж, хоч не знаєм про те
Поволі життя витікає
Бо спокій його спрагло п'є.
Слова можуть
Слова можуть тільки брехати,
У цьому їх істинна суть,
Не можуть вони чогось знати,
Не вкажуть в житті світлу путь.
Хай кажуть: слова можуть вбити,
Й що вміють вони лікувать —
Не вміють нічого робити,
Це міф.., ну, хіба що, брехать.
****
Доторкнися рук моїх —
Вони холодні, наче камінь,
Зрадила душа — лишила їх,
Й полинула у тихі далі.
Лиш тіло залишилось вірним
Тому місцю, де звикло вже бути
Тільки тіло не втратило віри,
Що ще зможе тепло тут відчути.
Тільки тіло не хоче спокою,
Бо не звикло лежать нерухомо
і з упертістю майже сліпою
В пошуках знову, не знаючи втоми
А душа? Завжди вітряна й була
Перший поклик — розтанула вмить
Тіла голосу зовсім не чула,
А йому до сих пір ще болить.
****
Про головне писати не годиться
Воно повинно бути таїною
Гніздо у серці хай зів'є, мов птиця
Хай так завжди живе зі мною.
****
По шляху нетоптанім до горизонту,
Де проміння в крапельках роси,
Де ще небо вранішнє, блакитно-жовте,
Прямо з хмар п'ють воду молоді ростки.
На одинці із собою, істиною, смислом
Я себе привчаю бути не як всі
Між землею й небом чи буває тісно?
Чи бувають думи в правди неясні?..
Хворі думки
... Бо думи недобрі запалюють мозок,
Нейрони згорають і прахом стають.
То де взяти спокій, блаженство морозу?
Людей так багато й всі жить не дають
А може шукати на дні океану,
Чи ближче до неба, на дахах домів?
А краще приляжу і більше не встану.
Думки перегрілись, вже мозок дотлів.
Світле майбутнє
Не заблукає сірий вовк під пурпуровим небом,
Зелені пташки не співатимуть пісні,
Не відгукнеться квітка шепотом до тебе,
Все здавлять міста вулиці тісні.
Не буде простору, де думці розігнатись,
Для розуму, щоб малювать не буде тла,
Не буде вже кому й куди ховатись,
Всі будуть просто паразити в гриві льва.
****
Тихі кроки — і мене вже обіймають
Рученята — ніжно в вушко хтось питає,
Я вже знаю, хто як друг прийшов до мене,
Моя мила — це тобі відкриті двері.
Це тобі, печаль, людська душа відкрита,
Нестаріюче дитя сивого світу...
Апокаліпсис
Перегородка між двома
Резервуарами свідомості прорвалась.
Все, що було лише слова
Окреслилось і те, що пізнанню доступне сталось.
Метелик в небо полетів,
Хоч був лиш відображенням в очах собаки,
Там снігові вершини стрів,
Занурені у те, що мало моря всі ознаки.
В ночі пес жалібно завив,
Та ніч — руїна, що одну свідомість вкрила.
У іншій гриф гніздо завив,
Але не в змозі захистить її вже крила.
І посвітліла ніч і потемнішав день —
Вони нові старих вже пам'ять забуває.
А високо вгорі своїх пісень —
Океан, що під метеликом, співає.
Але
Чого не можу зрозуміти так багато.
Речей тих безліч, про які не знаю.
Але люблю посидіти коло багаття,
Дивитись, як у небі зорі сяють.
Багато того, що я змушений робити.
Мені здається — це обмежує свободу.
Але є те, що варте, щоб любити,
Що має чисту, неповторну вроду.
Є те, що всю повагу і любов ламає.
Як помилок багато роблять люди
Але є те, захоплення що викликає
У що вливаєшся і пізнаєш — це чудо.
****
Так, я сповідувач краси печалі
В ній справжня глибина, душі політ
Без огляду на лік суєт і літ
Політ свобідний у безмежні далі.
Багато хто зламав там крила
Пішов, згубився у безмовній тиші
Послухав слів, що небуття там пише
і я там був, та тиша лиш зігріла
Зробила другом, дарувала квіти
Яскраво сині, а також їх тіні,
Її ж пісні для мене набували тіла
Я тішивсь тим і тиші став радіти.
і тиша грає громовим ударом
Поривом вітру, проливним дощем.
і серце чує і проймає щем
Так само камінь від багаття жаром.
****
Падає дорожній прах на ноги,
Далечінь тремтить в гарячій млі.
Світ оповили втоптані дороги;
Не до вподоби втоптане мені.
Я думка
Я думка, що розтікається в просторі,
Я слова, що зависли у часі
Нескінчений шлях в нескінченній долині
Я вічна втрата і вічний пошук щастя
Я незмінна сіра твердість скелі
Я мінлива бірюзова гладь морська
Я важкі у інший всесвіт двері
Крізь небуття стежина істини слизька.
****
Лоскотав свіжий вітер за п'ятку
Крізь старенькі діряві туфлі
Я ішов, дивну музику слухав
То ввесь світ лепотів, як малятко.
Лепотів, зустрічаючи весну
Пору сонця й відродження руху.
На той спів нашорошував вуха
Сам поволі за снігом я креснув.
****
Мене присипало тим першим снігом